Гіркий сміх - Пер Валє
IV
Першим поліцейським, що прибув на виклик на місце події, був Гунвальд Ларсон.
Він сидів біля свого письмового столу в будинку поліції на Кунгсгольмен, мабуть, уже вдесяте перебігав очима якийсь незграбно складений рапорт, не схоплюючи його змісту, і думав, коли вони врешті підуть додому.
У поняття «вони» входили начальник поліції, його заступник, а також різні керівники відділів і комісари, що з нагоди вдалого закінчення демонстрації вешталися по сходах і коридорах. Як тільки всі ці особи визнають, що пора кінчати робочий день і підуть звідси, він зробить те саме, і якнайшвидше.
Задзвонив телефон. Гунвальд Ларсон скривився і взяв трубку.
— Ларсон слухає.
— Говорить центральна станція поліційної служби. Радіопатруль із Сульни знайшов на Норра Сташунсгатан автобус, повний трупів.
Гунвальд Ларсон глянув на електричний стінний годинник, що показував вісімнадцять хвилин на дванадцяту, і спитав:
— Як радіопатруль із Сульни міг знайти автобус, повний трупів, у Стокгольмі?
Гунвальд Ларсон був старшим слідчим карного розшуку стокгольмської поліції. Він мав важку вдачу, і колеги не дуже його любили.
Зате він був швидкий і спритний, тому й з'явився першим.
Він загальмував машину, звів комір плаща і вийшов під зливу. Він побачив червоний двоповерховий автобус, що стояв упоперек тротуару, передня частина його погнулася й пробила огорожу із сталевого дроту. Побачив він також чорну машину з білим дашком і білим написом «Поліція» на дверцях. На ній світилися габаритні лампочки, а в кружалі світла від рухомих фар стояло двоє поліцейських з пістолетами в руках. Обидва здавалися неприродно блідими, один виблював на свою шкіряну куртку і зніяковіло витирався мокрою хусточкою.
— Що тут сталося? — спитав Гунвальд Ларсон.
— Там… там усередині лежить безліч трупів, — сказав один поліцай.
— Так, — сказав другий. — І безліч гільз.
— І один начебто ще живий.
— І один поліцай.
— Поліцай? — здивувався Гунвальд Ларсон.
— Так. З карного розшуку.
— Ми його впізнали. Він працює у Вестберзі. В комісії розслідування вбивств.
— Але не знаємо, як його звуть. Він у синьому плащі. І мертвий.
Обидва поліцейські говорили невпевнено, тихо, перебивали один одного.
Вони були зовсім не низькі, а все ж поряд з Гунвальдом Ларсоном мали не дуже показний вигляд.
Гунвальд Ларсон мав метр дев'яносто два сантиметри зросту і важив дев'яносто дев'ять кілограмів. Він був широкоплечий, мов професійний боксер, і мав величезні волохаті руки. Його зачесаний угору ясний чуб устиг зовсім змокнути.
Крізь шум дощу долинало завивання багатьох сирен. Здавалося, воно наближається з усіх боків. Гунвальд Ларсон прислухався до нього й спитав:
— Це Сульна?
— Якраз межа, — хитро відповів Квант.
Гунвальд Ларсон байдуже зміряв блакитними очима Крістіансона й Кванта і сягнистим кроком підійшов до автобуса.
— Там усередині… ніби в різниці, — мовив Крістіансон.
Гунвальд Ларсон не торкнувся до автобуса. Він засунув голову крізь відчинені двері і обвів його поглядом.
— Так, — сказав він спокійно, — там справді, як у різниці.
V
Мартін Бек затримався на порозі своєї квартири. Він скинув плаща, струсив з нього воду, потім повісив його в коридорі і аж тоді замкнув вхідні двері.
В коридорі було темно, але він не ввімкнув світла. З-під дверей доччиної кімнати пробивалася смужка світла, і він почув, що там або грає радіо, або крутиться пластинка. Він постукав і зайшов.
Дочку звали Інгрід, їй було шістнадцять років. Останнім часом вона подорослішала, і Мартінові Бекові ставало дедалі легше знаходити з нею спільну мову. Вона була спокійна, діловита, досить розумна, і йому подобалося розмовляти з нею. Вона ходила до останнього класу основної школи, мала добрі успіхи в навчанні, але не належала до тієї категорії учнів, яких за його шкільних часів називали зубрилами.
Дочка лежала горілиць на ліжку. На нічному столику крутився програвач. Не поп-музика, а щось класичне, йому здалося, що Бетховен.
— Привіт. Ти не спиш?
Він зразу замовк, паралізований цілковитою безглуздістю свого запитання, і хвилину думав про всі ті банальні слова, які були сказані в цих стінах за останні десять років. Інгрід відклала книжку й спинила програвач.
— Привіт, тату. Ти щось сказав? Він похитав головою.
— Господи, в тебе геть промокли ноги, — мовила дівчина. — Там і далі ллє?
— Як з відра. Мама і Рольф сплять?
— Мабуть. Мама загнала Рольфа до ліжка відразу після обіду. Каже, що він застуджений.
Мартін Бек сів на край ліжка.
— А він що, не застуджений?
— Принаймні мені здалося, що він зовсім здоровий. Але він слухняно ліг. Певне, щоб не вчити на завтра уроків.
— А ти, бачу, вчиш. Що це за книжка?
— Французька. Завтра в нас письмова. Може, перевіриш мене?
— З моєї перевірки буде мало користі. Я не сильний у французькій мові. Краще лягай уже спати.
Він підвівся, і дівчина слухняно пірнула під ковдру, вмостилася зручніше. Він підтикав ковдру під неї і, зачиняючи за собою двері, почув її шепіт:
— Тримай за мене завтра кулаки.
— На добраніч.
Він навпомацки зайшов до кухні і якусь мить постояв біля вікна. Дощ начебто трохи вщух, а може, йому тільки так здалося, бо кухонне вікно було з підвітряного боку. Він думав про те, що було на демонстрації перед американським посольством, і про те, чи газети завтра назвуть дії поліції незграбними й безпорадними чи брутальними й провокаційними.