Людина повертається з минулого - Богоміл Райнов

— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі:

— То правда, кімната тимчасово була вільна… Ну, він попросив, я погодився…

— Не розумію, чому ви повинні були погоджуватися?

— Зовсім не повинен був, — знічено пробуркотів Ілієв. — Нічого я йому не винен… Просто незручно було, він же давній знайомий і чув, що кімната вільна… «Плата, — казав, — не має значення…»

— А з чого, власне, він жив?

— Звідки мені знати? Мав грошенята. Може, заховав дещо в сестри.

— Справді, у нього в кімнаті були грошенята, — погодився я. — Хоча й не бозна-скільки… Так що ви казали про «Комету»? Що за товариство було ота «Комета»?

— Шахрайська контора, — пояснив Ілієв, знову задоволений тим, що може мені чимсь допомогти. — Звичайне приміщення з трьома кабінетами для трьох шефів та однією кімнатою для бухгалтерії, оце й уся «Комета». Одначе орудувала мільйонами. Усе було погоджено з німцями. Гітлерівці постачали літаки й запасні частини для нашої армії, але все проходило через «Комету». Словом, щось на зразок представництва. Усе зводилося до того, щоб здирати три проценти… А три проценти з мільярдних поставок, ви розумієте, що це таке?.. Все з'ясувалося на процесі. Через те Медарова й засудили на стільки років позбавлення волі…

— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?

— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…

— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.

Ілієв розвів руками:

— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…

— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…

— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…

— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?

— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.

— А чому сам один? Чому не вся «Комета»?

— Щоб самому загарбати всі гроші, — ледь-ледь посміхнувся Ілієв. — Казали, що він забрав геть усе.

Здавалося, відповідь вичерпна, проте я все розпитував:

— Але навіщо йому було викрадати торбу отих банкнотів, що їх друкував Філов.[5]

Ілієв хотів було відповісти, та в цей момент відчинилися бічні двері і до холу ввійшов підліток років п'ятнадцяти, в новому плащі. В руці він тримав скрипку у футлярі. Хлопець чемно привітався.

— Татку, я йду на урок, — сказав він і, помітивши, що в нас серйозна розмова, вийшов.

— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.

— Йшлося про банкноти, — нагадав я.

— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.

— Отакі були компаньйони?

— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…

— То як же можна було довірити усе золото Костову?

— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві.[6] Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.

— Хто такий Андрєєв?

— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.

— Він теж утік до Німеччини?

Напевно, — стенув плечима Ілієв.

Ви вірите в це?

— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.

— А ви втекли б? — спитав я.

— Я? А чого мені тікати?

— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?

— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.

— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?

— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.

— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…

Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:

— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.

— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.

— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?

Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.

— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.

— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.

— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!

— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.

— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?

— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…

Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.

— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.

— Чому саме я? — стріпнувся господар.

— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.

— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено