Жартівники - Мирослав Сивицький

— Звідти ти нічого не почерпнеш. Там розваги не для простих смертних.

— Звідки знаєш? Може, став «новим українцем»?

— Ні, Несторе, не став, але їхні шоу бачив. Мій давній знайомий, колишній інструктор райкому партії, працівник «Зони ризику» запросив поглянути розваги, як ти кажеш «нових українців»… А клуб, це насамперед нічний заклад з елітним рестораном, вишуканими стравами, першокласною обслугою, естрадою, з напівголими співачками, де лише за вхід беруть двадцять п'ять баксів… Але це не головне, в програмі розваг клубу є конкурси, в яких пропонують відвідувачам випробувати себе… Для тих, хто зацікавиться будь-яким конкурсом є спеціальна кімната, на зразок відеозалу, де за помірну ціну показують тих, хто бере участь у конкурсах.

— І ти де опинився, серед спостерігачів чи серед учасників?

— Серед спостерігачів, звичайно. — І знаєш, кого я там бачив?

— Де там?

— Серед учасників конкурсу.

— Цікаво ж кого.

— Скажу, не повіриш! Нашого колишнього директора, твого «найлєпшого друга» — Яська!

— І що той спідничник там робив?

— А що спідничник уміє? Гвалтував.

— Як це? — здригнувся Нестор, чомусь згадавши афганські жахи, коли озвірілі від крові нелюди ґвалтували жінок та дівчат-підлітків, перед тим як вбити.

— А як ґвалтують? Правда, у клубі усе відбувається по взаємній згоді…

— Чекай, яка згода, коли ґвалтують.

— Ну, учасниця знає, що її намагатимуться зґвалтувати за певний проміжок часу.

— А якщо не зґвалтують? Тобто той, що ґвалтує не вкладеться у час?

— Тоді його на цілий тиждень припнуть до ліжка, й віддадуть для забави п’ятьом лярвам.

— Чекай, як це припнуть, до якого ліжка?

— Бачиш, інтер'єр кімнати, де відбувається цей чудернацький конкурс, обладнаний під студентський гуртожиток: металеві ліжка, шафа, тумбочки, табуретки… Словом, як у справжньому гуртожитку, там його й припнуть наручниками… Ось у кімнату, обладнану під гуртожитську, увійшла дівчина, а можливо й молода жінка, рухлива, широкі стегна, повні груди, з-під короткої суконьки зблискують звабні ноги, сидиш перед екраном і відчуваєш, як твій дурний починає розпирати штанку, так і хочеться опинитись там, побіля неї…

— Тоді в чому річ? — знаючи Гришову пристрасть до жінок, злегка підтрунює Нестор. — Було взяти участь у конкурсі.

— Та ти що! Там знаєш які внески? Щоб купити квиток учасника цього конкурсу, треба мені продати 15! тонн пшениці. Та це ще півбіди, а ну, коли та, котру я собі виберу, володіє чим-небудь, і я не справлюсь, мало того, що пропаде пшениця, мене за тиждень заклюють.

— Але ж ти любиш оте патлате плем'я…

— Е-е, голубе, тільки не п'ять лярв на один раз, і щодня цілий тиждень.

— Траплялися такі випадки?

— Авжеж. Розповідав мені товариш, що його знайомий, коли програв цей конкурс, півроку не міг дивитися на жінок.

— А Ясьо?

— От слухай далі. Пролунала сирена, годинник у кутку екрану почав відлічувати час. Спритна й рухлива дівчина, раз-по-раз вислизає з рук довготелесого Яська. Ось він, ловлячи її, розпанахав навпіл суконьку, вона вмить скинула її, залишившись у бікіні, й тепер ловити її стало ще трудніше. Гасають по кімнаті, все летить шкереберть, перевертаються ліжка, падають зі стіни полички, ось дівчина, приловчившись, врізала ногою нападника у пах, аж присів бідолаха. Та відпочивати ніколи, час катастрофічне зменшується. Знову біганина, дівчина перечепилась ногою за матрац, упала й Ясьо навалився на неї усією своєю вагою. Кілька спроб звільнитися, і вона перестала чинити опір.

— Чому? Для чого ж вона тоді гасала, як ненормальна?

— Бачиш, згідно правил цього конкурсу, коли чоловік протримає одну хвилину притиснутою спиною до підлоги чи ліжка — вона піддається. Гра припиняється. Екран гасне. А переможець отримує своє: учасники займаються сексом.

— Що ж опісля?

— Дівчина отримує гроші, й готова, при бажанні, грати з новим відвідувачем, якщо він вибрав саме її.

— Де власники клубу беруть учасниць?

— У них довгий список, тут безпечніший заробіток, аніж у борделях Турції, Греції чи інших країнах. Будь яка вродлива жінка може прийти усього один раз і підзаробити…

— І що там усі такі конкурси?

— Та ні. Ти маєш плівку, то побачиш усі конкурси, що лоскочуть нерви… Та мені найбільше подобаються ті, де жінки є. Ти ж знаєш, як люблю я оце патлате плем'я… Можеш прийти з дружиною чи коханкою і взяти участь у іншому конкурсі. Досить оригінальному. Тобі затикають вуха, зав'язують очі, а дружину чи коханку роздягають і ставлять її серед десяти інших, однакових на зріст й тілобудову голих жінок, й ти мусиш лише через дотики рук чи якогось восьмого відчуття, вгадати, котра з них твоя.

— Коли не вгадаєш?

— Тоді її віддають хлопцям зі служби безпеки.

— І що вони з нею зроблять?

— Нічого. Вона мусить задовольнити когось із них. Повинен у їхньої чоловічої половини служби безпеки бути стимул до праці, окрім платні. Правда, програна жінка чи коханка має право вибору. Робиться все це під строгим медичним контролем, із запобіжними засобами, без усіляких збочень, якщо цього сама не захоче твоя жінка. За її бажанням до неї пустять двох, а навіть і трьох, яких вона собі уподобала. Перед участю у цьому конкурсі обоє дають розписку, а чоловік має можливість за допомогою прихованої телекамери, заплативши, звичайно, окремо спостерігати за розвагою власної пасії, давши ще одну розписку тримати це в секреті від своєї жінки. Скажи, хіба не лоскоче нерви, коли бачиш, як твоя половина звивається у чиїсь руках, чуєш її солодкі стогони…

— І що, жодна після такого конкурсу не була клепаною?

— Каже товариш, ще не було такого випадку. Можливо бояться потрапити, після скарги дружини, це також обумовлено правилами, на «перевиховання» до рук охоронців. Зрештою, коли ти ревнивий Отелло, то не записуйся у члени, а раз став ним, то дотримуйся розроблених правил поведінки.

— І багато їх там?

— Досить. Вважай, що всі власники отих СІЇ, барів, крамничок не лише з обласного центру, а навіть районів є постійними членами. Ось так і розважаються…

— Гаразд, про моральний не кажу, а юридичний бік справи?

— Клуб зареєстровано, програми затверджені. Тут діє тверде, всупереч назві, правило — немає смертельного ризику. Навіть після найскладніших конкурсів, всі залишаються живими, хіба що злегка підкалічені чи подряпані.

— Ми ж українці, мирна нація, а не якісь там янкі, що прагнуть крові, як це показано у фільмі «Людина, що біжить», — наголошував товариш, показуючи мені черговий конкурс. У спортзалі високо під стелею висить пачка баксів, до яких слід добратись по канату за тридцять секунд.