Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Перевірю це питання,— кивнув Анстис, роблячи запис у нотатнику.— Хто тебе скерував до того будинку?

— Вчора ввечері я дізнався, що Квайни володіють ним спільно з іншою людиною.

Невелика пауза.

— Його дружина не згадувала про будинок?

— Ні,— відповів Страйк.— Вона стверджує, що він ненавидів те місце і навіть близько не підходив. У мене склалося враження, що вона геть забула, що в них є така власність...

— Це взагалі можливо? — Анстис почухав підборіддя.— Якщо вони ледь зводять кінці з кінцями?

— Там усе складно,— пояснив Страйк.— Співвласник будинку — Майкл Фенкорт...

— Чув про такого.

— ...і, за словами дружини, він не дозволяв продати будинок. Фенкорт і Квайн були в поганих стосунках.

Страйк відпив свого віскі; рідина зігрівала горлянку й шлунок. (Шлунок Квайна вирізали разом з усім травним трактом. І куди поділи?)

— Хай там як, я туди прийшов у обід — і знайшов його. Принаймні більшу його частину.

Через віскі закурити кортіло страшенно.

— Тіло понівечене к бісовій матері, як я чув,— сказав Анстис.

— Хочеш глянути?

Страйк дістав з кишені мобільний, відкрив фотографії трупа і передав телефон через стіл.

— Та щоб мене,— вилаявся Анстис. Хвилину мовчки пороздивлявшись гниюче тіло, він з огидою спитав: — А що то таке навколо... тарілки?

— Так,— відповів Страйк.

— Ти щось розумієш?

— Нічого,— відповів Страйк.

— Бодай гадку маєш, коли приблизно його востаннє бачили живим?

— Дружина востаннє бачила його п’ятого ввечері. Квайн перед тим вечеряв зі своєю літагенткою, яка сказала, що він не зможе опублікувати книжку, бо та містила наклепи на бозна-скільки людей, включаючи кількох великих любителів судитися.

Анстис знову зазирнув у нотатки детектива Раулінз.

— Бриджет ти цього не сказав.

— Вона не питала. Ми якось не знайшли спільної мови.

— І давно ця книжка у продажу?

— Її немає у продажу,— відповів Страйк, наливаючи ще віскі собі у пластянку.— Її ще навіть не опублікували. Я ж кажу, він посварився з агенткою, бо та сказала йому, що книжку видавати не можна.

— Ти її читав?

— Більшу частину.

— Тобі дружина дала копію?

— Ні, вона стверджує, що й не читала того твору.

— Забула, що володіє ще одним будинком, і не читає книжок чоловіка,— з притиском промовив Анстис.

— За її словами, книжки вона читає тоді, коли є обкладинка, як годиться,— відповів Страйк.— Хай там що, я їй вірю.

— Авжеж,— кивнув Анстис, записуючи нові відомості у Страйкові свідчення.— Як ти дістав копію рукопису?

— Волів би не говорити.

— Це може стати проблемою,— звів очі Анстис.

— Не для мене,— відповів Страйк.

— Бобе, нам, можливо, ще доведеться до цього повернутися.

Страйк знизав плечима і спитав:

— А його дружині вже сказали?

— Вже мали б, так.

Страйк Леонорі не дзвонив. Новину про смерть чоловіка мала принести особисто людина, навчена повідомляти такі речі. Він сам багато разів це робив, але давно вже не мав практики; і в будь-якому разі сьогодні він більше переймався через осквернений прах Оуена Квайна, вартував над ним, поки не зміг безпечно передати в руки поліції.

Але Страйк не забув про те, через що мала пройти Леонора, поки його допитували у Скотланд-Ярді. Він уявляв, як вона відчиняє двері поліції — мабуть, парі поліціянтів — і відчуває перший щем занепокоєння, бачачи уніформу; тоді просто в серце б’є спокійне, сповнене розуміння й співчуття прохання пройти всередину; а далі — жахлива новина (хоча вони їй не розповіли — принаймні не одразу — ні про товсті фіолетові мотузки, якими зв’язали її чоловіка, ні про темну пустку, залишену на місці грудей і живота; не сказали, що обличчя йому спалили кислотою і що навколо розставили тарілки, ніби довкруж велетенського шматка печені... Страйк згадав таріль з бараниною, яку передавала за столом Люсі майже добу тому. Він був чоловік з міцним шлунком, але м’який солод застряг у горлі, і Страйк опустив пластянку).

— Скільки людей, на твою думку, знає, про що книжка? — повільно спитав Анстис.

— Гадки не маю,— сказав Страйк.— Тепер уже, напевно, багато. Літагентка Квайна, Елізабет Тассел — подвійне «с»,— додав він, а Анстис записав,— відіслала книжку Крістіану Фішеру у видавництво «Перехресний вогонь», а він любитель попліткувати. Щоб зупинити поголос, утрутилися юристи.

— Стає дедалі цікавіше,— пробурмотів Анстис, швидко записуючи.— Бобе, ти не голодний?

— Я хочу курити.

— Ще недовго,— пообіцяв Анстис.— Кого він обмовив?

— Питання в тому,— відповів Страйк, простягаючи хвору ногу,— чи це наклеп, чи він відкрив про людей правду. Але я впізнав таких персонажів... дай-но на чому і чим писати,— додав він, бо записати було швидше, ніж продиктувати. Записуючи імена, Страйк називав їх уголос.— Майкл Фенкорт, письменник. Денієл Чард, директор видавництва, яке друкувало Квайна; Кетрин Кент, Квайнова подружка...

— Там ще й подружка є?

— Так, вони наче були разом понад рік. Я до неї навідався — мешкає у Стаффорд-Криппс-гаузі, що у Клемент-Аттлі-корті,— й ця Кетрин Кейт заявила, що до неї він не приходив і вона його не бачила... Ліз Тассел, його Літагентка; Джері Вальдгрейв, його редактор; і,— Страйк на мить завагався,— його дружина.

— Тобто він і дружину помістив у книжку, так?

— Так,— відповів Страйк і через стіл передав список Анстису.— Але там є ще купа персонажів, яких я не впізнав. Якщо шукати всіх, про кого він написав, то поле для пошуків чимале.

— Рукопис ще в тебе?

— Ні.

Страйк чекав на таке питання і збрехав легко. Хай Анстис добуде собі власну копію — без Ніниних відбитків пальців.

— Можеш додати ще щось корисне? — спитав Анстис, випростуючись.

— Так,— відповів Страйк.— Я не думаю, що це зробила його дружина.

Анстис поглянув на Страйка з цікавістю і не без теплоти. Страйк був хрещеним батьком сина, який народився в Анстиса за два дні до того, як вони обоє підірвалися у «вікінгу». Тимоті Корморана Анстиса Страйк бачив кілька разів, і враження малий на нього не справив.

— Гаразд, Бобе, підписуй, і я відвезу тебе додому.

Страйк уважно прочитав свідчення, в декількох місцях не відмовив собі в задоволенні виправити орфографію детектива Раулінз, і зітхнув.

Коли вони з Анстисом коридором ішли до