Залежна психопатом - kxduarte
Не думала, що обирати сукню на вечір може бути такою складною справою. Я навіть толком не розглянула всі варіанти. Величезна шафа була справді величезною. Так ще й зовсім забита. Невже він знає параметри моєї фігури? Як не крути, але в мене великі груди, щоб він міг на угад вибрати в параметрах розмір моїх грудей. З цією сваркою я забулась запитати про свою сестру та подругу. Рафаель виглядав замученим, хоча я переживала набагато більше. Весь цей час мене трясло від того, що він з якимись шльондрами. Виявилось, що він був з колишньою. Я могла б застрілитись, але вірю йому, що він не спав із нею. Хіба вона гаряча блондинка, яким є його тип.
Я ненавиджу його тип. Всією душею. Моя Афіна має світле волосся, але вона зовсім не така, які подобаються Бласхесу. Тепер я ще й ненавиджу червоний колір. О, і який же подив був, коли в шафі справді не було червоних суконь. Слава Богам, що почули мої молитви. Я б не пережила цей колір. Нехай так. Нехай червоний залишиться для тих жінок, які захоплюють його. Нехай взагалі йде до біса.
Не можу повірити, що більше не захоплююсь кожною його частиною. Його світ вже не такий ідеальний, яким мені здавався. Та він загалом не такий Бог, яким я бачила його весь час. Хоча я досі не можу відвикнути від того, що тепер він просто так торкається мене, хоча це й рідко трапляється.
Я обрала темну зелену сукню по коліна. Якби моя воля, я б не натягувала на себе туфлі з такими високими каблуками. З минулого разу мої ноги ще не відійшли від мозолей. Так збіса болять ці каблуки. Та я повинна це витерпіти. Заради Бласхеса. Заради Ла Стідди.
Він мене вб'є...
Заледве спускаюсь ліфтом вниз. Це жахливі кнопки, в яких я толком не розібралась. Нацокала все, врешті мене привезли на нульовий поверх.
Внизу на мене очікували два знайомих охоронці, які провели мене до машини Бласхеса. Якщо так буде завжди, то я почну носити із собою кухонний ніж.
Не хочу сідати в машину, та Рафаель відкриває двері і виходить з неї, щоб підійти до мене.
Він всміхається. Мені задниця...
Відчиняє двері з моєї сторони на переді.
-Та ні, я ззаду можу посидіти. -посміхаюсь, видавлюючи усмішку.
-Сідай, відьмо. -він підтримує мою посмішку, видавлюючи свою.
Я сідаю. Не буду з ним сперечатись. Він і без цього ладен мене вбити. Я відчуваю цю напругу своїм кожним м'язом.
Пробую зациклитись на дорозі. Дивлюсь в вікно. Він ще нічого не сказав. Я навіть не дивлюсь на задні сиддіння, бо боюсь побачити те, що сама ж наробила.
-Тебе щось хвилює?
Я підстрибую від його різких слів.
-Чому сукні в шафі від одного виробництва? Я ніколи про нього не чула.
-Тебе це хвилює?
Чесно?
Ні...
-Все добре. Просто боюсь, щоб вечір пройшов добре.
-О, він вже проходить добре.
Западає тиша.
-До речі. Ти бачила мої шкіряні сидіння в цій машині? Правда ж вони чудові?
Я закушую губу, пізно згадуючи, що використала помаду перед виходом.
-Вони нові. І дуже дорогі. Це справді дорога шкіра. Подарунок від людей Лоренцо за подяку.
Подарунок від людей Лоренцо значить? Він же за брата говорить.
-Лоренцо Бласхес тут?
-Ні. Він десь в задниці, про яку я навіть чути не хочу.
-Тоді він швидко зник. Мені навіть не вдалось толком перекинутись із ним словами.
-Це добре.
Він звертає на іншу вулицю.
-Він виродок. З такими людьми не потрібно мати нічого спільного. Мій брат вбивця.
Кров в жилах холоне.
-В сенсі вбивця? -але ж ти теж. Додаю подумки.
-Якщо я вбиваю ворогів, то він може вбити просто так. Він вбиває навіть жінок.
-Жінок? Ти це знаєш?
-Так. -він люто кривиться в посмішці.
-Боже...
-Диявол.
Якщо раніше я думала про Лоренцо, як про просто надокучливого брата Рафаеля, то зараз мені шкода...
Шкода, що я не зарядила йому тоді в ніс, а дала поцілувати свою руку. Гидота бляха.
-То як тобі крісла?
***
Виходимо з машини мовчки. Я молюсь за те, щоб ця розмова закінчилась на тій ноті, на якій вона й закінчилась. Таке відчуття, що йому ті крісла зі шкіри нахрін не потрібні. Він просто хотів подратувати і залякати мене, ніби я зробила щось жахливе.
І він гарно пахне.
Так. Дуже гарно.
Я йду попереду, а він обводить руки на моїй талії. Ми маємо виглядати гармонічно поруч. Я мала пів години, щоб зібратись. Цього було достатньо, щоб зробити такий-сякий макіяж. Я не вмію малюватись. І це досі не змінилось.
-Де Афіна і Лієсса?
-Не зараз. Їх тут не буде.
-Не зараз? А коли тоді?
-Помовчи. Можеш не посміхатись якщо не хочеш. Просто постарайся не пискувати чужим людям. Вони хоч і ніхто для мене, але їх також не варто зачіпати. Зрозуміло?
Я закочую очі, але киваю, погоджуючись.
Проте. Якщо хтось мені скаже щось не так, я швидко розберусь із цим.
Радше в компанії Бласхеса.
Виявляється, що вони всі ним захоплюються. Ми заходимо в зал так, ніби в своє королівсто. Мені стає від цього ніяково. Бласхес поводиться спокійно, врівноважено, ніби це його звичайний день. Можливо так і є. Я не знаю його, коли він в Сицилії. Почнімо з того, що як виявилось, я взагалі його не знаю. Окрім його типажу в жінках. Про це він готовий кричати на весь світ.
Мені швидко набридає.
Три години простих балачок. Пісень тут достатньо. Вони такі чудові, що я б зараз не була проти потанцювати.
Бласхес не біля мене. Він розмовляє з якимись чоловіками, яких я бачу вперше. Насамперед я розглянула тут всіх, кого тільки могла. Немає знайомих мені обличч. Хіба одне.
Але це не обличчя.
Це пика.
Я знаю, що це колишня Рафаеля, бо бачила її в його інстаграмі. І це точно ця блндинка, яка сьогодні бачилась із ним.
Вони вже поговорили. Просто перед тим, як до нього підійшли ці чоловіки.
Вона попиває свій алкоголь в склянці, вирячившись на мене. Невже думає, що мені на неї не начхати?
Якби це не було місцем, де всі дивляться на нас, ніби ми створили цей світ, я б показала їй язик, або ще краще - середній палець.