Втрата - Лінвуд Барклі

Синтія відсторонилася від мене, пирхнула. Я дістав з кишені й подав їй паперову серветку, й вона витерла собі очі та рот.

— Я зателефонувала в студію «На крайній межі». Попросила покликати режисера. Вона стала в позу, коли довідалася, що це я, гадала, я стану вичитувати їй за ту ясновидицю, але я запитала, чи користувалися вони коли-небудь послугами детективів у пошуках матеріалу для своїх шоу, й вона назвала мені ім’я цього чоловіка, сказала, що вони не користувалися його послугами, але якось зробили про нього фільм. Вона сказала мені, що в нього чудова репутація.

— Тоді ходімо поговоримо з ним, — сказав я.

Ейбеґнел сидів на кушетці, переглядаючи зібрані в коробці з-під черевиків пам’ятні речі Синтії, й підвівся на ноги, коли ми увійшли. Я знаю, він помітив червоний слід від ляпаса на моїй щоці, але виявив досить делікатності, щоб цього не показати.

— Сподіваюся, ви не проти, — мовив він. — Я вирішив скинути оком на ваші речі, які складені тут. Хотілося б приділити їм більше часу, якщо, звісно, ви дійдете згоди в тому, що вам потрібна моя допомога.

— Ми дійшли в цьому згоди, — сказав я. — Нам потрібна ваша допомога. Ми хочемо, аби ви спробували з’ясувати, що сталося з родиною Синтії.

— Я не стану втішати вас примарними надіями, — почав Ейбеґнел. Він говорив повільно, обмірковуючи кожне слово, й час від часу робив якісь записи у своєму нотатнику. — Це дуже холодний слід. Я почну з того, що перегляну поліційні файли щодо вашої справи й поговорю з кожним, хто ще пам’ятає, хто брав участь у її розслідуванні, але ви не покладайте на це великих сподівань.

Синтія врочисто кивнула.

— Я не бачу тут чогось обнадійливого, — промовив він, показуючи на коробки, — чогось такого, що привернуло б мою увагу, що відразу дало б мені якийсь ключ. Але я все ж таки хотів би подлубатися там ще трохи, якщо ви нічого не маєте проти.

— Звісно, ні, — сказала Синтія. — Вони у вашому розпорядженні, поки я їх у вас не заберу.

— Гаразд.

— А як щодо капелюха? — запитала вона.

Капелюх, який вона вважала капелюхом свого батька, стояв на кушетці біля нього. Він оглянув його раніше.

— Що вам сказати? — промовив він. — Насамперед я порадив би вам і вашому чоловікові вжити всіх можливих застережних заходів, можливо, поставити новіші замки, зачиняти двері на засув.

— Я саме цим займаюся, — сказав я.

Я вже запрошував двох слюсарів подивитися, що нам треба зробити передусім.

— Бо незалежно від того, цей капелюх вашого батька чи ні, хтось увійшов сюди й залишив його тут. Ви маєте доньку. Ви повинні зробити так, щоб цей будинок був максимально безпечним. Що ж до визначення того, належить цей капелюх вашому батькові чи комусь іншому, — сказав він низьким і заспокійливим голосом, — то я можу віддати його до приватної лабораторії, і вони спробують знайти на ньому сліди ДНК, проаналізувавши рештки поту на внутрішній підкладці. Але це буде недешево, а крім того, місіс Арчер, вам доведеться дати зразки для порівняння. Якщо буде виявлено зв’язок між вашою ДНК і тією, яку знайдуть на капелюсі, він може стати підтвердженням, що це справді капелюх вашого батька, але це не вкаже нам ані на те, де він є, ані на те, чи він досі живий.

Я бачив по Синтії, що для неї всього цього вже стає забагато.

— Може, наразі відкладемо цю частину справи на потім? — запропонував я.

Ейбеґнел кивнув.

— Саме це я й хотів вам порадити, принаймні на якийсь час. — Десь у його кишені задзвонив мобільник. — Пробачте, я на секунду. — Він відкрив телефон, подивився, хто телефонує, й відповів: — Так, моя люба. — Він послухав, покивав. — О, це звучить чудово. З креветками? — Він усміхнувся. — Але не дуже гостро. Окей, я скоро буду. — Він згорнув телефон і поклав його до кишені. — Моя дружина, — сказав він. — Вона завжди телефонує мені в цей час, повідомляючи, що готує на вечерю.

Ми з Синтією обмінялися поглядами.

— Сьогодні ввечері я їстиму креветки з макаронами-язичками в гарячому перцевому соусі, — сказав він, усміхаючись. — Сподіваюся, буде дуже смачно. Тепер ось що, місіс Арчер. Чи маєте ви якісь фотографії вашого батька? Ви дали мені кілька знімків своєї матері та одну світлину вашого брата, але я не маю жодної фотографії Клейтона Біджа.

— Боюся, в мене немає жодної, — сказала Синтія.

— Я зв’яжуся з департаментом транспортних засобів, — сказав він. — Я не знаю, наскільки детальними є їхні архіви, але, можливо, там знайдеться фото вашого батька. І чи не змогли б ви розповісти мені трохи більше про ту дорогу, якою він їздив, виконуючи свою роботу?

— Між нашим містом і Чикаго, — сказала Синтія. — Він продавав якісь товари. Здається, він приймав замовлення від магазинів на запасні частини до всіляких машин. Щось у такому дусі.

— Ви ніколи не знали його точного маршруту?

Вона похитала головою.

— Я була лише дитиною. І насправді не розуміла, що він робить, знала тільки, що він дуже часто буває в роз’їздах. Одного разу він показав мені кілька фотографій хмарочоса Ріґлі в Чикаго. Я думаю, в коробці знайдеться його поляроїдний знімок.

Ейбеґнел кивнув, згорнув свого записника й поклав його до кишені свого піджака, потім тицьнув нам обом по своїй бізнесовій візитівці. Відтак узяв коробки з пам’ятними речами й підвівся на ноги.

— Незабаром я сконтактуюся з вами й повідомлю про свій поступ. Як щодо того, щоб ви наперед заплатили мені за три дні моєї роботи? Я не думаю, що знайду відповіді на ваші запитання протягом цього часу, але цілком можливо, я дійду остаточного висновку, чи є якийсь сенс братися за цю справу.

Синтія пішла взяти свою чекову книжку, яка була в її гаманці, виписала чек і віддала його Ейбеґнелові.

Ґрейс, яка чатувала на сходах протягом усього цього часу, покликала:

— Мамо! Ти можеш піднятися до мене на хвилинку? Я щось розлила на свій топ.

— Я проведу містера Ейбеґнела до його машини, — сказав я.

Ейбеґнел уже відчинив дверцята й збирався опуститися на своє сидіння, коли я сказав:

— Синтія згадала, що, можливо, ви захочете поговорити з її тіткою Тес.

— Атож.

Якщо я не хотів, щоб зусилля Ейбеґнела були абсолютно марними, мало сенс, щоб він знав якнайбільше про все, що мало стосунок до цієї справи.

— Вона недавно розповіла мені дещо, чого ще не відкрила Синтії.

Ейбеґнел нічого не став запитувати, він лише чекав. Я розповів