Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович
Не діждавшись реакції американських властей, ТАРС зробила серйознішу заяву, де вже зовсім не в дружньому тоні йшлося про насильницьке затримання літака й екіпажу. Американський посол у Москві Джордж Кеннан був викликаний у міністерство закордонних справ, де йому вручили ноту протесту. Скандал обидві сторони намагалися не роздувати, але напруженість між США і СРСР виникла настільки серйозна, що на Постдамській конференції особисто товариш Сталін звернувся особисто до президента Сполучених Штатів пана Гаррі Трумена з проханням повернути Радянському Союзу той літак з екіпажем.
Розмова ця, ніде не зафіксована, відбулася за таких приблизно обставин. Під час перерви в засіданнях конференції, що їх американці називали кава-брейк, Гаррі Трумен підійшов зі своєю чашечкою еспресо до Йосипа Сталіна і запропонував йому прогулятися у парку, прилеглому до палацу, де проходила та сама конференція. Сталін охоче погодився. Вони вийшли в парк, де за теплої погоди росли невисокі сосни, цвіли троянди, бігали білки і літали метелики Тут Трумен узяв свого колегу попідручки і сказав:
– Маршале Сталін, у мене є до вас невелика розмова, яка, як мені видається, не має бути вам неприємною.
– Що ви, що ви! – запевнив Сталін. – Спілкування з такою великою людиною, як ви, дає мені таке задоволення, яке жодна неприємна тема не може применшити.
– Від усієї душі вдячний вам, – Трумен приклав руку до серця. – Те саме, пане маршал, я можу сказати і про вас. Але розмова у мене ось про що. На останньому засіданні я з великою вдячністю вислухав вашу заяву про готовність допомогти нам у розгромі японських мілітаристів. Це було дуже зворушливо. Але я думаю, що на даному етапі ваш вступ у війну з японським монстром не обов’язковий. Ваша країна й так зазнала жахливих втрат у війні Німеччиною. Вас чекає велика робота з відновлення післявоєнної розрухи. Навіщо вам зайві жертви?
Сталін вислухав колегу з м’якою посмішкою і шанобливим нахилом голови.
– Ви маєте цілковиту слушність, – сказав він, – наші втрати у війні були, скажемо просто, жахливі, але ми, російські люди, цінуємо фронтове братерство і союзницькі зобов’язання, ми заради своїх союзників готові на більше.
Трумен звернув увагу на слова «ми, російські люди» і трохи здивувався, оскільки чув від покійного Рузвельта, що Сталін грузин. Але заперечення Сталіна його не здивували. Він розумів, що справа не у братерстві і не в союзницьких зобов’язаннях, а в бажанні Сталіна взяти участь у заключному етапі війни з Японією. Не з прагнення допомогти союзникам, а щоб встигнути урвати і свій шматок пирога.
«Еге ж, – думав Сталін, – ми вам свій шматок пирога не уступимо». І уявив собі пиріг у вигляді карти власне Японії з контрольованими нею територіями, з Маньчжурією, Порт-Артуром, Курильськими островами і половиною острова Сахалін, одібраною в Росії у 1905 році. Звісно, Сталін розумів, що має на увазі Трумен, відговорюючи його від вступу у війну, і Трумен розумів, що має на увазі Сталін, наполягаючи на вступі, а між тим розмова у них тривала далі.
– Повірте, дорогий маршале, я дуже ціную ваше благородство і готовність вашого народу до нових жертв, але в них у даний момент необхідності немає. Я, між іншим, хочу по секрету поділитися з вами однією новиною, яка, можливо, видасться вам цікавою.
– Цікаво, – сказав Сталін. – Мені здається, я людина інформована і знаю усі новини, які варті того, щоб їх знати.
– Сподіваюся, цієї новини ви ще не знаєте, – посміхнувся Трумен. – Не буду вас мучити і скажу одразу: наші вчені винайшли і створили зброю велетенської руйнівної сили, ця зброя днями буде застосована проти Японії, після чого Японія, я вас запевняю, буде негайно поставлена на коліна. Тому ваші жертви будуть просто даремні. Що ви про це думаєте?
– Я думаю, – сказав Сталін, розстібаючи верхнього ґудзика суконного кітеля, – що стає жарко, і давайте, може, пройдемо тією алеєю, там більша тінь.
– Гаразд, – погодився Трумен і пожартував: – Бачите, я ваші пропозиції приймаю безумовно.
Обидва посміялися, після чого Сталін сказав, що у нього також є маленьке прохання, настільки маленьке, що йому, фактичному главі держави, навіть незручно просити главу другої держави, але…
– Вам, мабуть, доповідали, що один радянський літак здійснив вимушену посадку на американському аеродромі.
Трумен, звичайно, збрехав, що він нічого про це не чув. Сталін, звісно, йому не повірив, але змушений був зробити вигляд, що вірить, і коротко розповів історію, згідно з якою радянський літак «Іл-10» цілком випадково заблукав у повітрі і здійснив вимушену посадку на американському аеродромі. Американські власті незаконно затримують літак, льотчика і стрілка-радиста, так ось, чи не можна у цю справу втрутитися і повернути на батьківщину літак разом з екіпажем?
– Гаразд-гаразд, – пообіцяв Трумен, – я накажу з цією справою розібратися, але зараз я пригадую, що я про це щось усе-таки чув. Я пам’ятаю, мені казали, що літак ваш, пане маршал, не заблукав і не міг заблукати, тому що просто перелетів через вузьку річку, а ваш льотчик начебто, як мені доповідали, попросив у нашої влади політичного притулку.
– Ну і що? – сказав Сталін. – Мало хто у кого щось попросить. А ви йому відкажіть.
Трумен зупинився і взяв Сталіна за ґудзика френча. Дуже фамільярно. Сталіну це не сподобалось. Із ним ніхто не дозволяв собі так поводитися. Навіть Черчилль.
– Маршале Сталін, – сказав Трумен схвильовано. – Зрозумійте мене вірно. Я не можу виконати вашого прохання.
– Не чіпайте мого ґудзика! – вигукнув Сталін і схропнув від обурення.
Трумен злякано відсахнувся. Він чув, йому Ален Даллес доповідав, що у Сталіна є дивна звичка: у приступі крайнього обурення він, трапляється, схропує, немов кінь.
– Сядьте, – Сталін опанував себе і вказав співрозмовнику на найближчу лавку, – заспокойтесь і подумайте, що ви кажете. Прохання льотчика ви виконуєте, а моє не можете?! А хто він такий?!
– Він, – сказав Трумен, – ваш полковник. Герой Радянського Союзу!
– Ну і що? Я також Герой Радянського Союзу. А що, коли я попрошу у вас політичного притулку?
– Ви? – Трумен розгубився, і навіть його трохи кинуло в піт від такого припущення, хоча розумів, що це сказано не всерйоз. Щоправда, як будь-який наївний американець (а всі
