Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки - Наталія Володимирівна Сняданко

– Я не вважаю себе емансипованою жінкою, – зізналася вона. – Але навіть мій батько, який усе життя утримував сім'ю і є прихильником родини консервативного зразка, був проти того, щоб я приносила своєму чоловікові капці до дивана, коли він повертається з роботи, питала в нього дозволу, щоб купити нові панчохи, чи мовчки терпіла, коли він піднімає на мене руку або приходить додому п'яним. Не кажучи вже про зради, які Берто часто не приховував навіть від мене, бо вважав, що чоловік має право на маленькі примхи. Берто – хороший, дбайливий, добрий, але в нього такі застарілі погляди на життя. Мої батьки були проти нашого шлюбу, вони й досі вважають, що іноземцям – не місце в Німеччині. Тому ніколи не запрошували нас до себе, коли в них збиралися їхні друзі, адже вони лікарі, а зять – водій, та ще й італієць. Мама під час шлюбу так і сказала: «Добре, що він не негр і не японець». Вони дуже соромилися цього.

Та й мої колишні друзі поступово почали уникати зустрічей із нами. Знаєш, Берто так погано говорить по-німецьки, а часом за столом у компанії дозволяє собі якісь шоферські жарти або просто напивається. Це так незручно в пристойному товаристві. Я намагалася пояснити йому, що так не можна, але він нічого не хоче слухати, вважає, що чоловік не повинен слухатися жінки. А мені в товаристві його друзів було нецікаво, ці італійці-емігранти, які протягом перших 20 років переживають, щоб їх не позбавили громадянства, а потім обурюються, що в них із німцями неоднакові громадянські права. Вони економлять на пральному порошку, зате щонеділі напиваються у своїх ресторанах і б'ють своїх дружин, у них багато дітей і собак, у квартирах – таргани й антисанітарія, вони неосвічені і вульгарні, про що з ними говорити?

Берто – хороший сім'янин, відповідальний і дуже любить нашу донечку. Ми були дуже щасливі деякий час, але потім… Жодна жінка не може цього витримати. Йому треба було одружуватися з італійкою. Німкеням надто важко зрозуміти цей патріархальний світ. Можливо, тобі вдасться знайти з ним спільну мову. У вас, в Україні, чоловіки теж, напевно, б'ють своїх жінок, а ті мовчки терплять і ночами плачуть у подушку?

Мені стало дуже шкода цих двох самотніх людей, які стали жертвами чогось дуже абстрактного, чужих переконань, поглядів, упереджень і пліток, жертвами виховання, «суспільної думки» і ще якихось дрібниць, які виглядають смішними і дріб'язковими порівняно з їхніми втомленими обличчями, зсутуленими плечима, тим, як вони й досі червоніють, крадькома кидаючи погляди одне на одного, нервовістю їхньої доньки, яку позбавили сім'ї, домашнього затишку і нормального виховання. Цікаво, як після цього всього сама Рафаелла ставитиметься до шлюбів німців із іноземцями?

Залишається допрасувати ще шість сорочок. Комір, правий рукав, лівий рукав, спинка, перед, знову комір. Дорога імпортна праска старанно парує, за вікном непомітно починається вечір і все помітніше – дощ, у мене вчора вкрали велосипед, а сьогодні я згубила парасолю. Прасувальна дошка теж імпортна, теж дорога, що аж ніяк не позначається на покращенні мого ставлення до роботи, хіба що на її результатах. Зароблених сьогодні грошей повинно вистачити не лише на трамвай, нову парасолю, а й на весь наступний тиждень. Якщо дуже постаратися, то їх і вистачить, але настрій усе одно кепський.

– Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на цьому інструменті? – як завжди, за півгодини до закінчення моєї роботи, питає гер Вайс.

Уроджена німецька точність примушує його завжди висловлюватися повними реченнями. Гер Вайс ніколи не скаже: «Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось на інструменті?» чи «Ви хотіли б, щоб я зіграв для Вас щось?», не кажучи вже про «Ви хотіли б, щоб я зіграв щось?» Ми знайомі вже півроку, щосуботи я прасую його сорочки, він грає «щось на цьому інструменті» – і звучить одна й та ж фраза, без жодних змін. Так, ніби в нього є ще якийсь інструмент, крім «цього», або існують інші можливості: зіграти не «щось», не на «інструменті» або для когось іншого. Я мовчки киваю на знак згоди, і він починає. Мені здається, він би збився на фальш, якби дізнався, як мене все це дістало.

– Yesterd-a-a-y, – ніби прочитавши мої думки, з'їжджає з ноти гер Вайс і відкашлюється. – Я краще почну з чогось бадьорішого. Будьте обережні з праскою. Тканину цієї сорочки легко пошкодити занадто гарячим лезом, – попереджує він мене і продовжує вже упевненіше. – All my loves…

Цікаво, як часто він мастурбує?

Гер Вайс не зробив мені нічого поганого. Зовсім навпаки. Він відгукнувся на моє оголошення в газеті, коли мені терміново була потрібна робота, придбав гумові рукавички, щоб миючі засоби не так сильно подразнювали мою шкіру, а вигляд запльованого рукомийника – мою жіночу гідність. Платить мені за дві години роботи, навіть якщо насправді це було лише півтори, завжди привітно усміхається і майже ніколи не контролює, наскільки якісно я відмила унітаз. Гер Вайс завжди ставить для мене на столі в кухні тарілку з цукерками, пляшку з мінеральною водою і виконує як мінімум два музичних твори на електричних клавішах, пардон, «цьому інструменті», а потім розповідає про свої успіхи у вивченні французької мови. Він почав вчити її ще в школі, як і всі у Фрайбурзі, майже щотижня буває у Франції, як і майже всі у Фрайбурзі, розташованому поряд із французьким кордоном, але спілкуватися зі справжніми французами все ще не наважується, вважаючи свої знання недостатніми для такого відповідального кроку.

Гер Вайс час від часу міняє таблички під кнопкою свого дзвінка. На одній із них поряд із його прізвищем зазначено: «Dr. Philologie», тобто доктор філології, на іншій: «Dr. Phsychologie», тобто доктор психології. Гер Вайс передплачує журнал «Еротика для самотніх» і, здається, нікому не може зробити нічого поганого, але єдине, чого мені хочеться під час перебування у «цій» квартирі, – це поцілити «цією» праскою у «цю» його лисіючу голову.

Моя співпраця з фірмою «Ґраф-сервіс» розвивалася досить успішно. Міхаель Граф почав мити вікна три роки тому. Раніше він працював продавцем у магазині меблів. Робота була спокійною і цілком влаштовувала Міхаеля, але не його дружину. Дружині видавалося, що дві з половиною тисячі марок на місяць – надто мізерна