Між нами контракт - Кетрін Огневич

Після третьої пари, я забігла в АТБ, купила продукти, і поїхала додому. Я так занурилася з головою в готування, що забула про час. На годиннику вже було близько шостої, коли пролунав дзвінок у двері. Ясна річ, що це був Жданов. Я пішла в коридор і подивилася у віконце, щоб упевнитися у своїй здогадці. І, звісно ж, я мала рацію. 

— У чому справа, Жданов, не можеш потрапити додому? - запитую я через двері, і бачу, як він хмуриться. 

— Не смішно, руда.

— А як на мене, так смішно. Кумедно, правда? Ти вкрав мої ключі, щоб я не могла вийти з дому і пропустила заняття, а тепер сам не можеш потрапити до квартири.

—Ти перша почала, руда. Ти почала цю війну, і я не винен у тому, що захотів на тобі відігратися. У мене були на те вагомі причини. 

— Ну так, звісно. Нічого було вдавати з себе мудака, і тягнути мене через їдальню, як мішок із картоплею!

— Нічого було біситися, що тепер про нас знають усі! Рано чи пізно це б спливло!

— Годі було бути дурнем, щоб поспішати на пару, а не обговорити зі мною, як ми розберемося із цією фігнею, яку заварив твій батько! Ти сам винен у тому, що сталося! Якби ти не поводився як мудак, то цього б не сталося, і ти б зараз не стояв під дверима, як ідіот! — випалила я на одному диханні, а потім побачила, як він провів рукою по заплющених очах і важко зітхнув. 

— Слухай, я знаю, що поводився як мудак із тобою, і прошу вибачення. Я не думав, що тебе це так вибісить, коли я звалив тебе на плече на очах у всіх. Я справді не думав, що ти приймеш це близько до серця. Вибач мені за це. Зараз понад усе я просто хочу потрапити додому. Ти мене впустиш? — запитує він, дивлячись у вічко, ніби знає, що просто зараз я дивлюся на нього. Є щось таке в погляді цих зелених очей, від чого щось усередині мене дає тріщину.

Хтозна, чи не підступ це? Що, якщо він знову продовжить і далі робити всякі хитромудрі фокуси на кшталт супер клею на підлозі? Я не могла цього дізнатися, поки не відкрию йому двері.

Коли я це роблю, то йду назад на кухню, повертаючись до готування індички в духовці та рагу з овочів. Я чую позаду себе тихі кроки, які затихають десь у районі арки, що поєднує коридор із кухнею. 

— Крістіно... — каже він, і я здригаюся при згадці свого імені, оскільки з його вуст я практично жодного разу його не чула. У його голосі лунають нотки смутку, але хто знає, можливо, він просто грає зі мною і сподівається, що я поведуся на це. 

— Що? — запитую я, не повертаючись до нього обличчям, продовжуючи шинкувати овочі на кухонній дошці. Між нами на якийсь час знову повисла тиша.

— Давай припинимо все це. 

— Що це? - запитую я, ніби не розумію, про що він говорить. 

— Ти знаєш, про що я говорю.

— Ні, не знаю.

— Чому ти не можеш просто забути про це? — запитує він, і моєму терпінню добігає кінця, коли я повертаюся до нього обличчям. 

— Тому що я не звикла до того, що мене закидають на плече, і кудись тягнуть тільки тому, що я не хотіла з тобою говорити! Замість цього ти звалив мене на плече, на очах у всіх, наплювавши на їхню думку! Ти може й можеш не звертати на це увагу, але я ні. І так, я до біса вперта, і мені начхати, що тобі це не подобається. Такий у мене характер, і заради тебе я змінюватися не збираюся, Жданов! — випалила я на одному диханні, а потім знову повернулася до готування. Я думала, що він піде, і зовсім не очікувала, що він обійме мене за талію, і покладе мені на маківку свою голову. 

— Вибач мені, Лисенятко. Я справді не хотів ніяк принизити тебе. Я просто... Я просто не хотів з'ясовувати все це в їдальні, і тому повівся, як якийсь неандерталець. Я не думав, що ображаю твої почуття... Пробач мене, будь ласка, — каже він, і його слова здаються такими щирими. Але як знати, чи правду він каже? Я не можу йому довіряти... Чи... можу?

— Пробачу, якщо нарешті відпустиш мене і даси мені закінчити готувати, — бурчу я у відповідь, і він одразу прибирає свої руки. Я навіть не помітила, як напружилася, коли він обійняв мене, аж поки не зітхнула від полегшення, коли він розімкнув свої обійми.

— То ти пробачиш мене, Лисенятко? 

— Я подумаю.

— Думати іноді шкідливо. Ти сама казала, — швидко каже він, запозичивши мою фразу. Туше́.

— І все одно я подумаю. 

— Гаразд, тоді... ти даси мені ключі? 

— Вони у верхній поличці в трельяжі, — кажу я, не обертаючись, але там лежить лише один запасний ключ. Нема чого йому знати, де я сховала інші дублікати. 

— Спасибі, — тихо каже він, і йде, залишаючи мене абсолютно одну, як і минулої ночі. Можливо, це й добре, що він так зробив. Зараз я не хотіла бути поруч із ним, не хотіла з ним говорити. Я просто хотіла згорнутися в позі ембріона під ковдрою, і сховатися там від усього світу, забувши про всю ту метушню, на яку перетворилося моє життя, коли батько обманом приспав мою пильність і привіз сюди, щоб розрахуватися зі своїм боргом.

Я просто хочу жити нормальним життям, як усі.

Хіба я так багато прошу?