Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов

Пеньковський: З Карлсоном я мав дві зустрічі.

Запитання: Які вказівки іноземних розвідок ви одержали через Карлсона?

Пеньковський: Через Карлсона в серпні я одержав листа в конверті й цивільний фальшивий паспорт. У листі давали інструкцію про порядок користування цим паспортом; говорилося про те, що необхідно його підписати, що це паспорт внутрішній.

Запитання: Кому підписати?

Пеньковський: Мені підписати… В паспорті не було підпису власника.

Запитання: Паспорт зробили на прізвище іншої особи?

Пеньковський: Так.

Запитання: А фотографія в паспорті була ваша?

Пеньковський: Так.

Запитання: Як ви передали розвідці свою фотографію?

Пеньковський: Своєї фотографії я не передавав, вона, очевидно, потрапила через дипломатичні канали. Повинен сказати: при оформленні виїзду за кордон фотокартки посилалися дюжинами і, очевидно, це фотокопія однієї! з них.

Запитання: Що обіцяли вам іноземні розвідки як винагороду за вашу шпигунську діяльність?

Пеньковський: Мені пропонували гроші в карбованцях. Я сказав, що гроші тепер мені не потрібні, в мене є досить своїх заощаджень у родині і я ніякої потреби в грошах, а також у валюті зараз не відчуваю. Гроші мені пропонували кілька разів, але я не брав ні копійки. І для мене було несподіванкою, коли мені надіслали три тисячі карбованців у коробці від набору сірників. З них я карбованців на п'ятсот-шістсот купин різних подарунків — срібні чорнильниці і так далі — кожному з розвідників… Частину з цієї суми я витратив на перебування Гревілла Вінна, а дві тисячі карбованців загорнув і повернув Війну, щоб той передав розвідникам.

Запитання: Які ще блага вам обіцяли іноземні розвідки, крім двох тисяч доларів на місяць?

Пеньковський: Про матеріальні цінності більше ніяких питань не обговорювали. Йшла мова про характер і профіль моєї роботи на Заході.

Запитання: Який характер роботи вам пропонували, точніше, обіцяли запропонувати?

Пеньковський: Роботу, пов'язану з виконанням різних завдань розвідувального порядку. Конкретна посада і робота не називалися.

Запитання: Відомство називалося?

Пеньковський: Так, говорили. Центральне відомство або в Пентагоні, або в імперському генеральному штабі, залежно від вибору, який я міг би в майбутньому зробити, підданства Англії чи громадянства Америки, коли б до цього підійшов.

Запитання: І навіть військове звання обіцяли?

Пеньковський: Оскільки вони знали, що я полковник запасу, то було сказано, що мені збережуть звання полковника англійської чи американської армії.

Запитання: Чи вели ви переговори з іноземними розвідниками з приводу можливої втечі на Захід?

Пеньковський: Це було трохи не так. Американські й англійські розвідники в Парижі говорили, що в тому разі, коли моє становище буде дуже небезпечне й скрутне, існує чимало варіантів, щоб перейти на Захід. Як один з них, називали й підводний човен, і перехід сухопутного кордону з допомогою різних документів. На цю ж тему я розмовляв у липні з паном Гревіллом Вінном, коли той приїхав до Москви. Вінн казав, що мої друзі про мене піклуються, що мені не треба хвилюватися, що, коли буде потрібно, мені завжди допоможуть. Ця розмова відбулася в його номері. Конкретно варіантів переходу на Захід не обговорювали.

Запитання: Коли ви планували свою втечу на Захід?

Пеньковський: Я втечі не планував. Я ніколи не думав кидати своїх дітей і сім'ю. Ця розмова була тільки в тому плані, що про мене турбуються, думають. І хоч Вінн сказав, нібито ця розмова була з моєї ініціативи, я з усією відповідальністю заявляю, що це не так. Гревілла Вінна зобов'язали мене заспокоїти. Саме це й було одним із його завдань — підбадьорити мене, показати, що про мене турбуються і в разі потреби будь-який варіант втечі здійсниться.

Запитання: Чим пояснити, що ви, не збираючись тікати, вже на першій зустрічі з іноземними розвідниками в Лондоні, у квітні — травні 1961 року, звернулися з письмовим проханням до англійського й американського урядів про надання вам громадянства цих країн?

Пеньковський: Я про це писав і звертався з таким проханням не з своєї ініціативи. Коли я написав папірець про свою згоду працювати з англійською та американською розвідками, мені розвідники порадили зробити таку приписку, сказавши, що через кілька років це знадобиться, і я після їхніх порад машинально написав про це.

Запитання: Машинально?

Пеньковський: Вони мені підказали, і я зробив несвідомо приписку про те, що прошу надати мені громадянство США чи підданство Великобританії.

Запитання: Якими конкретними мотивами ви пояснили своє прохання?

Пеньковський: Нічого я не пояснював з цього питання. Це було зроблено несвідомо.

І Сергієнко, не стримавшись, закінчив читання одним лише словом, каліграфічно виведеним на маленькому аркушику: «брехав».

«Мій любий!

Взагалі слово «мій» до поняття «любий», мабуть, не підходить, бо любов — абстрактна, тобто добра, і належить усьому людству, а «моєю» може бути лялька, авторучка; «мій кіт, шарф, внесок в ощадкасу». Розумом я це сприймаю, — погане почуття власності, наполягання на своєму праві володіти, — але вдіяти з собою нічого не можу, всі ми, жінки, однакові.

Ти не уявляєш, як я зраділа, одержавши твою довгу телеграму про проблеми східної медицини. Я відповім, тільки трохи пізніше, добре? Алябрик прочитав твою телеграму вголос на пляжі. Після того, як у всіх барах курорту, незважаючи на ремствування закордонних туристів, ввели сухий закон, у нього тепер тьма-тьмуща вільного часу, вивчає Моруака й Гора Відала, готується до екзаменів, хоче здати їх за третій курс… Напевне ви із Степановим рано чи пізно зробите його якимсь дуже великим абхазьким начальником. 1, слава богу, він уміє працювати і все нове ловить на льоту.

Про що тобі розповісти? Про те, про що я мрію? По-перше, ти й сам про це знаєш, та й нелегко точні слова підібрати; хоч я до слів ставлюся стримано (до цього привчила професія), розмовляєш з пацієнтом, крутиш його перед рентгеном, бачиш у легенях сітчасті дірки, тобто рак останньої стадії, розумієш, що бідоласі залишилося жити лічені тижні, але все-таки з'являються якісь слова, складаються у фрази, нічого не вдієш: лікарська етика, мушу бути спокійною, жартувати й усміхатися, до того ж не вдаваною, вимушеною. усмішкою, якою обмінюються виховані чоловік і жінка після чергової сварки, щоб діти, крий боже, нічого не помітили, а справжньою, щирою навіть. Знаєш, хворі на рак загострено чутливі, завжди переживаєш внутрішню напруженість, коли розмовляєш з ними: тільки б не видати себе, тільки б залишити людині бодай крихту надії…

Тут, до речі, в літньому кінотеатрі показували цей старий італійський фільм; коли я була маленькою, — я тоді, по-моєму, вчилася в п'ятому класі, — ця картина здавалася чудовою, прямо душу вивертала,