За браком доказів - Кріс Тведт

— Привіт, Нурайде, — сторожко привітався я.

Він не відповів, зиркнув на мене повним зневаги поглядом.

Я став, мов укопаний, розгублений, не тямлячи, що діється. Інспектор Нурайде навіть не зупинився, навпаки, проходячи повз мене, зробив різкий випад убік і щосили гупнув мене під дих. Це сталося так несподівано, що я відлетів до стіни, хапаючи ротом повітря.

— Паршивий курдупель, — прошипів він і подався далі.

Я, скоцюрблений від браку повітря і болю в грудині, дивився йому вслід, абсолютно нічого не розуміючи.

— Заходьте, Бренне! — запросив головний поліцмейстер. — Добре, що ви змогли відразу прийти!

Він міцно, однак доволі стримано потиснув мені руку. Я ніколи не перетинався з ним раніше, та обличчя було мені знайоме з газет — видовжена сумовита пика, схожа на мисливського собаку бладгаунда. Головний поліцмейстер був молодший за мене, бюрократкар’єрист, який провів у начальницьких кріслах більше часу, ніж на буденних фронтах поліції.

— Двох інших ви знаєте, — сказав він.

Ґабріеллє Соммер коротко кивнула. Такого виразу обличчя у неї я ще не бачив: шкіра немов збіглася і ледве натягалася на вилиці, губи стиснуті до вузенької риски.

Ґюннар Маркюссен сидів з похиленою головою, розглядав свої руки.

Я важко осів на стілець за великим нарадчим столом, якнайдалі від решти присутніх.

— Щойно перестрів у коридорі Ельдара Нурайде, — урвав я тишу, яка надто затягнулася. — Він мав не надто привітний вигляд.

— Інспекторові дуже пощастить, якщо йому вдасться уникнути покарання! — емоційно вигукнула Ґабріеллє Соммер. — Якби моя воля…

Я переводив погляд з одного на іншого.

— Чи був би хтось такий ласкавий пояснити мені, що відбувається?

— Ідеться про далгаймську справу, — сказав головний поліцмейстер. — Виявилися певні… обставини, — він зітхнув. — Ґюннар, мабуть, ліпше пояснить.

Ґюннар Маркюссен кивнув, розглядаючи свої руки й не підводячи голови.

— Це… про той патруль, — промовив він.

— Який першим прибув на місце? — підказав я, бажаючи йому допомогти. — І витратив купу часу, невідомо на що?

— Так, однак, на що — відомо. Вони так надовго затрималися, бо їх обстріляли.

Не знаю, чого я очікував. Якогось службового переступу, боягузтва — чогось такого, що могло б виставити поліцію з негарного боку.

Усього, чого завгодно, лиш не такого.

Раптом згадалася розмова з Бірґером Біркгауґом того дня, коли я отримав доручення на захист Маґнуса Саннторва. Він щось говорив про те, що поліцейські опинилися на лінії вогню. Я йому впевнено заперечив, і це збило його з пантелику. Я ж сприйняв слова Бірґера за початкові симптоми старечої деменції, а воно, як виявляється, зовсім не так. Видно, він таки щось знав.

Я ніяк не міг отямитися від почутого.

— Але… не розумію, чому це трималося у таємниці? Чоловік, який убив трьох людей, потім обстріляв ще й поліцію? Що тут приховувати? Хіба… хіба що родина на той момент ще була жива… І якщо поліція ще могла їх врятувати. Оце проблема!

Ґюннар підняв догори обидві руки, зупиняючи мою тираду.

— Заспокойся, Бренне! Ти все не так зрозумів. Стріляв у патрульних не Маґнус Саннторв!

— Ні? А хто ж?

— Еріка Гансен.

Мені мов заціпило. Я намагався намацати хоч якийсь взаємозв’язок, але марно.

— Ліпше почни від початку, — попросив я після довгої паузи.

— Спробую, — важко зітхнув Маркюссен. — Як уже згадувалося сьогодні в суді, Еріка Гансен служить у поліції, при відділі охорони правопорядку. Живе й працює у Берґені, але родом з Далгайма. Того дня вона була в гостях у матері, коли почула новину про втечу з клініки Маґнуса Саннторва. Тоді й вирішила навідатися на хутір Саннторвів. Про всяк випадок, прихопила з собою мисливську рушницю, — Маркюссен відпив зі склянки ковток води. — На хуторі вона застала криваве побоїще. Ти й сам бачив фотографії, Бренне… Ти навіть у будинку побував, але те, що бачив ти, і те, що побачила вона, — різні речі. Тому, хто ніколи не опинявся на свіжому місці злочину, не відчував, як там смердить кров’ю, страхом, сечею і лайном, годі й уявити, як це воно. А місце злочину в Саннторві… виняткове. Я хотів би, щоб ти уявив себе на її місці.

Я кивнув, мимоволі уявивши проти власної волі. Не те, щоб Ґюннар Маркюссен був блискучим оповідачем, але він знав, про що говорив, і це додавало його словам ваги.

— Ну, ось, — повів він далі. — Еріка Гансен молода, їй не більше, ніж двадцять сім, і досвіду має ще мало. За кілька років патрулювання на вулицях можна набачитися всякого, але не бути готовим до кривавої картини. Не в Берґені, у кожному разі. Побачене надламало її.

— Що означає «надламало»?

Маркюссен пересмикнув плечима.

— Настільки вразило її психіку, що вона просто кинулася у ніч напролом. У такому розгубленому стані вона наткнулася на патруль, який рухався їй назустріч. Як ти знаєш, ті тупі ідіоти припаркувалися далеченько і рушили до хутора пішки. Було темно, Еріка подумала, що то повертається убивця. Налякана до півсмерті, вона вистрелила з рушниці вбік патрульних. Ті відповіли на вогонь, теж, звісно, подумали, що по них стріляє Маґнус Саннторв.

— Господи помилуй! Когось поранили?

Я собі миттю уявив ситуацію у темному лісі, бахкання пострілів, вогонь, що вихоплювався з цівок зброї, прорізуючи спалахами пітьму.

Маркюссен похитав головою.

— Ні, на щастя! Було дуже темно й повний хаос, але згодом усе з’ясувалося.

Історія була такою абсурдною й неочікуваною, що я навіть не знав, як реагувати.

— То навіщо, скажіть на ласку, ота бісова