Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був кремезний чоловік з похилими плечима, великою головою і широким розумним обличчям з клинцюватою каштановою борідкою. Червонясті цятки на носі й на щоках, а також ледь помітне тремтіння простягненої руки підтверджували Холмсові здогади про його схильності. Його поруділий чорний сюртук з піднятим коміром було застебнуто на всі гудзики, на кістлявих зап’ястках, що висувалися з рукавів, не було видно ніяких ознак ні манжетів, ні сорочки. Він говорив тихо й уривчасто, старанно добираючи слова, і справляв враження інтелігентної людини, з якою доля повелася надто суворо.

— Ваш капелюх і гуска перебувають у нас уже кілька днів, — сказав Холмс, — і ми розраховували на те, що ви дасте в газеті оголошення, повідомивши свою адресу. Не можу збагнути, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач збентежено усміхнувся.

— Зараз у мене не так багато шилінгів, як колись, — відповів він. — Та я не сумнівавсь, що хулігани, які напали на мене, забрали і капелюха, й гуску. Тому й не хотів марнувати грошей.

— Цілком природно. До речі, про гуску: ми були змушені її з’їсти.

— З’їсти? — Наш відвідувач так схвилювався, що аж підвівся з крісла.

— Авжеж. Якби ми цього не зробили, вона б пропала, та й по всьому. Проте я впевнений, що отой птах на буфеті прислужиться вам не гірше від вашого, бо він свіжий-свіжісінький і не меншої ваги.

— О, безперечно, безперечно! — відповів містер Бейкер, зітхнувши з полегкістю.

— Проте у нас залишилися від вашої гуски пір’я, лапки, воло тощо, отже, коли ви бажаєте...

Бейкер щиро розсміявся.

— О, ці тлінні рештки моєї покійної знайомої можуть згодитися мені хіба що на згадку про минулу пригоду, — сказав він. — Ні, сер, з вашого дозволу я обмежусь тим, що приділю всю свою увагу отій чудовій гусці, яку бачу на буфеті.

Шерлок Холмс кинув погляд на мене і знизав плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось і гуска, — промовив він. — До речі, чи не могли б ви сказати, де ви її купили? Я трохи знаюсь на птиці, але мені рідко коли траплялася так добре вгодована гуска.

— Звичайно, скажу, сер, — відповів Бейкер, який уже підвівся й засунув свою нову власність під пахву. — Наш невеличкий гурт часто навідує харчевню «Альфа», що поблизу Британського музею, — розумієте, ми проводимо в музеї цілий день. В цьому році хазяїн харчевні Віндігейт, чоловік доброї вдачі, заснував «гусячий клуб», з допомогою якого кожен із нас, виплачуючи по кілька пенсів щотижня, повинен був одержати на різдво гуску. Я свої пенси виплатив, а решту ви знаєте. Я вельми вам зобов’язаний, сер, адже шотландська шапочка не дуже личить людині мого віку й солідності.

Він уклонився нам з комічно-пихатою урочистістю й подався геть.

— Оце й усе з Генрі Бейкером, — сказав Холмс, зачинивши за ним двері. — Ясно — він анічогісінько не знає. Ви хочете їсти, Вотсоне?

— Не дуже.

— Тоді я пропоную перетворити обід на вечерю, а зараз вирушити по слідах, поки вони гарячі.

— Згода.

Вечір був холодний, тому ми понадягали пальта й пообмотували шиї шарфами. Зірки холодно світилися на безхмарному небі, і пара від дихання перехожих скидалася на безліч димків від пістолетних пострілів. Спершу кварталом лікарів, далі по Вімпол-стріт, Гарлі-стріт і нарешті через Вігмор-стріт ми вийшли на Оксфорд-стріт, і кроки наші лунали чітко та твердо. За чверть години ми вже були в Блумсбері біля харчевні «Альфа» — маленької пивнички на розі однієї з вулиць, що ведуть у Холборн. Холмс відчинив двері, зайшов і замовив два кухлі пива червонощокому хазяїнові в білому фартусі.

— У вас має бути чудесне пиво, якщо воно не гірше від ваших гусей, — сказав Холмс.

— Моїх гусей? — Хазяїн, здавалося, був здивований.

— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв з містером Генрі Бейкером — членом вашого «гусячого клубу».

— А, розумію. Але, бачите, сер, то були не наші гуси.

— Он як! А чиї ж?

— Я купив пару дюжин гусей у торговця в Ковент Гарден.

— Справді? Я декого з них знаю. В кого ж ви купили?

— В Брекінріджа.

— От його я й не знаю. Ну, за ваше здоров’я, хазяїне, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч. А тепер — до містера Брекінріджа, — звелів Холмс, вийшовши на мороз і застібаючи пальто. — Пам’ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому — людина, і людина ця напевне дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо, наше розслідування покаже, що винна саме вона, але в усякому разі, перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до нас у руки. Тож ідімо до кінця цієї нитки, хоч би який сумний він був. Отже, повертай на південь — і кроком руш!

Ми перетнули Холборн, пройшли по Ендел-стріт, а далі лабіринтом якихось трущоб на Ковентгарденський ринок. На одній з найбільших крамниць висіла вивіска: «Брекінрідж». Її власник, незграбний важкий чоловік з гострим обличчям і випещеними бакенбардами, саме допомагав хлопцеві піднімати віконниці.

— Добрий вечір! Щось воно холодно! — сказав Холмс.

Торговець кивнув головою і кинув на мого супутника запитальний погляд.

— Бачу, всіх гусей продано, — вів далі Холмс, показуючи на порожні мармурові полиці.

— Завтра вранці можете купити хоч п’ятсот штук.

— Це мене не влаштовує.

— В отій крамниці, де горить світло, є кілька.

— Але ж мене послали до вас.

— Хто?

— Хазяїн