Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко
Так, решту Джеллін уже знав. Знав також, що капітан, перш ніж податися відпочивати, повідомив центральне управління, щоб негайно почали шукати Вейтона і прочесали місто, аби знайти автомобіль.
Джелліна дратував зміст анонімок.
«Дорогий Філіпе, готуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф.»
Був ранок, дванадцятого листопада, а Вейтон зникнув разом зі своїм автомобілем. Усе свідчило про те, що анонімні погрози здійсняться. Де він зараз? Поїхав, щоб убити себе? Чи, може, щоб щось зробити? Хто цей незнайомець, який дзвонив йому вчора? Чого він хотів од Філіпа? Чи це звичайний причепа, чи, може, він грав якусь важливу роль у всій цій історії?
Джеллін досадував, як же це не здогадався він раніше, що листи справа рук самого Вейтона. Але яким чином він міг би відкрити це швидше? Хто осмілився б просити актора написати великими літерами слова адресованих йому анонімок? Того, хто мав стати жертвою злочину? Але досада не допомагала нічим. Треба діяти! Свій хід розумування він виклав Метчі не тому, що надто довіряв інтуїції й інтелекту завзятого сержанта, а тому, що завжди намагався піддати свої гіпотези випробуванню здорового глузду. А Метчі здорового глузду не позичати.
— Спробуймо хвилинку поміркувати, Метчі,— запропонував Джеллін. — Розгляньмо спершу найпростішу гіпотезу: Вейтон хоче вкоротити собі віку. Тому вночі він виїжджає машиною з дому й удається до якогось відлюдного місця, щоб там зіграти останній акт своєї комедії. В такому разі що залишається робити нам? Якнайхутчій, настільки це можливо, віднайти автомобіль актора, перш ніж його вб'ють. Тепер припустімо, що він поїхав накласти на себе руки, але спочатку йому треба податися, наприклад, туди, куди викликала його та таємнича особа, з якою він розмовляв учора по телефону. Тоді, якщо ми натрапимо на слід тієї особи, може, нам удасться віднайти Вейтона ще живого. Хто це? А може, саме о пів на третю хтось прийшов до нього і Вейтонові довелося кудись поїхати з ним? А що як Вейтон після надходження першої анонімки знав, що того дня о пів на третю ранку хтось з'явиться? На мою думку, Метчї, існують тільки ці три гіпотези. Уже тиждень я сушу собі голову, щоб знайти якусь іншу, але правдоподібними мені здаються лише ці три. А яка з них, на ваш погляд, найлогічніша і найвірогідніша?
Метчі помотав головою: мовляв, як на це відповісти, він не знає.
— Пане Джеллін, ви певні, що листи з погрозами писав сам Вейтон? Інакше ви ж, мабуть, розумієте, що наші пошуки треба вести у зовсім іншому напрямі.
— Відколи Вейтон зник, я теж ставлю собі це питання. Такий поворот я більше передчував, ніж передбачав, а проте мене дуже бентежить, у який спосіб це все вийшло. Якби, замість поїхати машиною дванадцятого листопада о пів на третю ранку, Вейтон зник о дев'ятій, тоді б не виникало ніяких сумнівів, що він утік, щоб покінчити з собою, і це б чудово узгоджувалося з моєю гіпотезою. Але оскільки він пропав о пів на третю, то мала бути ще якась інша причина, інакше вся моя гіпотеза хибна і Вейтон зовсім не збирався заподіяти собі смерть.
— А які у вас докази, що ці листи писав він сам? — Метчі був відверто заінтригований.
— Докази в мене лише посередні,— відповів Джеллін. — Проте в мене нема нічого, що виправдувало б такі підозри безпосередньо. Наприклад: чому, незважаючи на енергійні пошуки, викрити автора цих листів не вдалося? Відповідь проста: ми перевіряли всіх, за винятком Вейтона. Забрали їхні пера, порівнювали почерки всіх, тільки не Вейтона, бо потенційна жертва саме він. Другий посередній доказ: кому вигідно попереджати Вейтона про затіюване вбивство? Тільки йому самому, хоча я не розумію, яку вигоду в тому, щоб робити собі моторошну рекламу, може мати хтось, хто справді збирається померти. Але прямих доказів у мене ніяких. Зараз ми знову опинилися там, звідки вийшли.
Наближалася шоста. До бару з галасом увійшов гурт веселих чоловіків. Двоє піднялося на подіум для оркестру й заграли, щоб інші могли танцювати. Ця фальшиво зіграна музика в порожньому закладі, просяклому неприємними запахами всіх, хто тут бував, наповнила сумом Джелліна, все ще замисленого над справою Вейтона.
— Знаєте, що нам треба зараз робити? — спитав він несподівано. — Вирушити на розшуки Вейтона.
— Але куди? — спитав Метчі, стомлений від безсонної ночі. Зрештою капітан уже дав наказ про його розшуки.
— Куди? Я привів вас сюди, любий Метчі, не для того, щоб ви не спали цілу ніч, а для того, щоб чекати тут на Вейтона. Я подумав, що він може прийти сюди… Звичайно, до Макх'ю. Проте Макх'ю спить, у кожному разі велів нам передати, що спить. Ми це згодом перевіримо. Але є ще три місця, куди нам треба піти: до Френзена, до Генрієти Бейм і до Марти Сомерсет.
Це три особи, з якими Вейтон підтримував важливі для нього стосунки. Інших можливостей у нього нема або вони нам цілком невідомі і такими для нас і залишаться.
Метчі ця пропозиція не захопила, але те, що він почув наступної хвилі, сподобалося йому ще менше.
— Тепер, Метчі, я розраховую на вашу допомогу. Річ у тім, що в ці будинки ми повинні проникнути непомітно. У вас, здається, при собі в'язка ключів, які відкривають усі двері? Нам треба ввійти без усякого попередження, не даючи часу на втечу… Зрозуміли?
Сержант Метчі кивнув, але сам не дуже знав, що саме має па увазі Джеллін. Ще раніше він переконався, що в Артура манія
