Гіркий сміх - Пер Валє

Меландер здивовано глянув на нього, але нічого не спитав.

— Далі йде Ассарсон. Зовні чистенький, але не такий бездоганний усередині. — Меландер на мить замовк, колупаючись у люльці, тоді сказав: Дуже підозріла особа. На початку п'ятдесятих років двічі був під судом за шахрування з податками і раз за образу честі. Звів чотирнадцятирічну дівчинку, що працювала в нього кур'єром. Усі три рази сидів у в'язниці. Ассарсон мав багато грошей. Він був нахабний у веденні своїх справ і в усьому іншому також. Багато людей мали причини не любити його. Навіть дружина і брат зневажали його. Але одне не викликає сумніву: його присутність в автобусі цілком умотивована. Він вертався з якогось зібрання на Нарвавеген і їхав до своєї коханки Ульсон. Вона живе на Карлбергсвеген і працює в конторі Ассарсона. Він телефонував їй і попередив, що прийде. Ми розмовляли з нею кілька разів.

— Хто?

— Гунвальд і Монсон. Кожен окремо. Вона каже, що…

— Хвилиночку. А чого він їхав автобусом?

— Мабуть, того, що добре випив і не зважився сісти в машину. І не знайшов через дощ таксі. Станція таксі не приймала замовлень, а в центрі не було жодної вільної машини.

— О'кей. То що каже та дамочка?

— Що Ассарсон викликав у неї огиду. Старий, немічний дід. І що вона водилася з ним задля грошей і щоб не втратити роботи. В Гунвальда склалося враження, що вона майже повія, тупа шльондра. Каже, ніби вона схожа на Зазу Габор, не знаю, хто це така.

— Пан Ларсон і жінки. Думаю, що я міг би написати роман під таким заголовком.

— Монсонові вона призналася, що робила також послуги, як вона висловилась, Ассарсоновим клієнтам. Він їй наказував. Ассарсон народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку.

— Дякую, друже. Так починалася б моя книжка: «Він народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку». Чудово.

— Час в усіх випадках збігається, — незворушно вів далі Меландер.

До розмови вперше втрутився Мартін Бек.

— Отже, залишається Стенстрем і той, кого не впізнано.

— Так, — сказав Меландер. — Про Стенстрема ми знаємо, що він їхав від Зоопарку, і це досить дивно. І що він був озброєний. Про невпізнаного знаємо, що він був наркоман і мав понад тридцять років. І це все.

— А присутність усіх інших в автобусі вмотивована, — сказав Мартін Бек.

— Так.

— З'ясовано, чого вони там опинилися. Так.

— Настав час знов поставити класичне запитання: що робив Стенстрем в автобусі? — сказав Кольберг.

— Треба поговорити з дівчиною, — сказав Мартін Бек. Меландер вийняв з рота люльку:

— З Осою Турел? Ви ж самі з нею говорили. А потім були в неї ще раз.

— Хто? — запитав Мартін Бек.

— Ренн, трохи більше як тиждень тому.

— Шкода, що Ренн, — мовив сам до себе Мартін Бек.

— Чому? — запитав Меландер.

— Ренн добрий працівник, — сказав Мартін Бек, — але цього питання він не зовсім розуміє. А крім того, він мало спілкувався із Стенстремом.

Кольберг і Мартін Бек довго дивилися один на одного. Жоден з них не озивався. Врешті Меландер порушив тишу:

— Ну? То що робив Стенстрем в автобусі?

— Мав там зустрітися з дівчиною, — неохоче сказав Кольберг. — Або з якимось інформатором.

Кольберг під час таких оглядів завжди висував якісь антитези, але цього разу він сам їм не вірив.

— Ти забуваєш одне, — мовив Меландер. — Ми вже десять днів нишпоримо в тому районі й не знайшли нікого, хто б раніше чув щось про Стенстрема.

— Це нічого не означає. В тій частині міста повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. А в таких місцях поліцію не дуже люблять.

— Принаймні я думаю, що гіпотезу про коханку, якщо йдеться про Стенстрема, можна не брати до уваги, — сказав Мартін Бек.

— На якій підставі? — відразу ж спитав Кольберг.

— Я в неї не вірю.

— Але ж ти допускаєш, що вона цілком вірогідна?

— Так.

— О'кей. Тим часом відкиньмо її.

— Отже, головне питання: що робив Стенстрем в автобусі? — сказав Мартін Бек.

Йому зразу ж поставили інше питання:

— А що робив в автобусі невпізнаний?

— Поки що не чіпаймо невпізнаного.

— Чому? Його присутність в автобусі така сама варта уваги, як і присутність Стенстрема. А крім того, ми не знаємо, хто він і куди їхав.

— Мабуть, просто їхав, автобусом.

— Просто їхав автобусом?

— Так. Багато бездомних так роблять. За одну крону можна проїхати туди й назад. І вбити годин зо дві.

— Метро тепліше, — сказав Кольберг. — До того ж там можна їздити скільки завгодно, якщо не виходити на станціях, а просто пересідати з поїзда на поїзд.

— Так, але…

— Ти забуваєш ще одну важливу річ. Невпізнаний мав не тільки крихти гашишу й інших наркотиків, а й грошей у нього було більше, ніж у інших пасажирів автобуса.

— Це, до речі, свідчить про те, що це вбивство не мало на меті пограбування, — сказав Меландер.

— І в тій частині міста, — додав Мартін Бек, — як ти сам сказав, повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. Може, він мешкав у котромусь із них. Ні, вернімося до головного питання: що робив Стенстрем в автобусі?

З хвилину тривала мовчанка. В кімнаті поряд дзвонили телефони. Час від часу чути було голоси Гунвальда Ларсона й Ренна. Нарешті Меландер запитав:

— А що вмів робити Стенстрем?

Вони всі троє знали відповідь на це запитання. Меландер кивнув головою й сам собі відповів:

— Стенстрем умів за кимось стежити.