«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь, — долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки. — Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака…
«Це мені ні до чого, — думав Сідалковський. — Я не директор Будинку культури».
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
«Це ми знаємо».
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся, — закінчила Карапет.
«Тар-тюф, тар-тюф, — билося серце у Сідалковського. — Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?»
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас…
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя, — посміхнувся криво.
— Оце я розумію, — посміхнулася Карапет. — Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких «Гулівери». Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. «Гулівером» не заїдав.
— Середульша дочка… — провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою «Дездемона».
«Зараз почне душити», — подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим, — кивнула на костюм.
— По ваших дочках можна вивчати вашу біографію, — вихопилося у Сідалковського.
— Поляка у мене ще не було. Ви перший.
— Я не поляк, я українець, — чемно заперечив Сідалковський.
— З українцями мені найбільше везе.
— Скільки у вас було чоловіків, Мері?
— Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую. — Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка. — Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.
— Нерівний шлюб, — посміхнувся Сідалковський і поспішив повернути її до попередньої розмови: — А не офіціально?
— Ви мене смущаєте, Сідалковський.
— Я відчуваю: ви давно перевиконали план. А є, між іншим, жінки, що не добрали до плану.
— Я вас не понімаю. Ви про який план? У магазині в мене завжди план. Навіть більше…
— Я не про те. За напівофіційними даними, на одного чоловіка у нас припадає чотири жінки. У вас, Мері, навпаки: на одну жінку припадає чотири офіційних чоловіки. Це нечесно, Мері. Ви обкрадаєте своїх сестер.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Треба ж уміти на світі жить. Я ж даю об'явленія. Роблю людям добро: приймаю на квартиру. Інші в такий способ женихів шукають. Хто як може, так і крутиться. Один, як муха в окропі, а другий, як вареник в сметані… Аякже. От ви мені ж нічого не платите за квартиру? Так хоч щось робіть і опше.
— Не за квартиру — за ліжко, Мері… Точніше, за одну десяту його, — нагадав Сідалковський.
— Хай ліжко. Але тепле. А не платите. Та я з вас і не вимагаю. Чєловєк один жити не може. А тим більше така молода женщина, як я. Скільки мені лет? Як ви думаєте, Сідалковський? Кажіть, але не питайте паспорта.
— Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар…
— Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені нравляться мужчини нєжниє.
Сідалковський на знак згоди кивнув головою.
— Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать — це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше…
РОЗДІЛ XIV,
в якому розповідається про повернення з далеких мандрів Адама і Єви, «Фактус» і «сьоме небо», натюрморт, Мадагаскар і Дагомею, подвиг Баронецького, його заяву і далекого тезка
Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.
Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).
Адам привіз Єву швидким спецпоїздом «Жорнівка — Янушполь» з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.
Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну прописку в самому центрі столиці.
Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.
— Єво, це Київ, — сказав Адам, нахилившись до її вушка.
— Який він? — чи то запитала, чи то ствердила Єва. — Свічки які?
— Каштанові, — посміхнувся Адам.
— Я знаю. Які вони?
— Гарні, — промовив Адам.
— Я бачу, — промовила Єва. — Це Київ? — чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.
— Так, Єво, Київ. А це мій дім, — показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.
Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.
— Боже? Який він?
— Високий! Поки що найвищий у місті.
— Єві страшно, Адаме, — і вона притулилася до нього.
Адам жив у цьому будинку. На самісінькій
