Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Помиляєшся, — вирішила я трохи «покусатися». — Спочатку ти робиш цю мить нестерпною для всіх, через що залишаєшся сама, і лише потім помічаєш, яка вона тяжка для тебе… Ну-бо зізнавайся, чим Шурку до втечі довела?! Зважаючи на твою істеричність…
— Ах Катрусю, чи ж до жартів зараз? Моя істеричність — це наслідок, а не причина. Побічний ефект…
— Нічого собі, побічний! Найголовніший, як на мене! Ти в істерику впала раніше, ніж з'ясувала, в чому, власне, справа! Не можна бути настільки слабкодухою!!!
Іноді, щоб повернути Вікторію до життя, необхідно просто викликати в ній роздратування.
— Ах Катрусю, знайшла час мені дорікати!
На жаль, і це не подіяло. Я подумки повільно порахувала до десяти. Що ж це робиться! Один зник, інший з’явився, третя раптом вирішила погратися в слабку жінку… А мені це все розгрібати?! Схоже, тепер в істерику впала я.
— Значить так! — несподівано для самої себе я перейшла на лемент. — Або ти негайно стаєш дієздатною, або…
— Ах Катрусю!
Від останнього схлипування Вікторії мене раптом опанувало незбориме бажання когось убити. Не цілком розуміючи, що роблю, я схопила зі столу пістряву коробку заморожених фішбургерів і щосили пожбурила її в стіну. Картонна упаковка відскочила від блискучої плитки, зробила в повітрі потрійне сальто, розкрилася і сипонула на кухню десантом свого вмісту.
Ми з Вікторією миттю забули про істерики. Разом зі зграйкою рибних котлет із коробки викотився згорнутий у трубочку прозорий файл, і крізь нього виднілися якісь документи.
— Це що? — прошепотіла Вікторія, мабуть, вважаючи, що я фахівець з пакування фішбургерів.
— На бомбу не схоже, — по нетривалому роздумі констатувала я. — Доведеться брати.
Вікторія хижо вчепилася в незрозумілі папірці бездоганним манікюром.
— Це Шуриків почерк, — я нависла над Вікторією.
Ми пильно розглядали аркушик із зошита, на якому Шурик розмашисто записав якісь імена та прізвища. Крім цієї зім'ятої цидулки, у файлі виявилися три аркуші з альбома; вони містили стислий опис діяльності деяких бізнесменів. Намагаючись викладати думки коротко й чітко, Шурик записував: «Херц Геннадій Анатолійович, директор банку, самостійно пройшов шлях від рядового працівника до великого начальника, рідкісне поєднання кар'єризму та невміння крокувати по трупах…» У правих нижніх кутах кожного з аркушів червоним маркером було написане дивне: «Не винен!» Найцікавіше, що останнім у цьому списку був пан Ожигов. Усю викладену мною інформацію Шурик старанно записав, причому, вмістив найважливіше на двох третинах аркуша з альбому.
— Такі самі досьє були в Олександровій канцелярській теці, яку він передав тобі, — Вікторія, здавалося, говорила сама з собою. — Тільки в теці все не так компактно. Там фотографії, копії якихось довідок, виписки з будинкових книг… Катю, що все це означає?
— Звідкіля ти знаєш про теку? — я не змогла стримати здивованого вигуку.
— Кожна жінка відчуває, коли її чоловікові загрожує небезпека, і намагається тримати руку на пульсі подій, — загадково відповіла Вікторія.
Я посміхнулася, бо згадала, як пишався Шурик політикою невтручання у справи одне одного, вважаючи це єдиним способом довгого щасливого життя разом. Як істинно мудра жінка, Вікторія кивала у відповідь на Шуркові теоретизування, але потай чинила так, як вважала за потрібне. Ненав'язлива опіка Віки і страхувала, й водночас не дратувала Шурика. Якби я так уміла, можливо, у нас із Жориком було б значно менше конфліктів.
На жаль, я все життя була впевнена, що рідні люди для того й існують, аби викладати їм усе, як є… «Дурна! Довикладалася. Маєш тепер: він поїхав собі, й оком не змигнув», — я раптом згадала, що неправа. Їдучи, Георгій силкувався бути веселим і, підморгуючи, підбадьорював мене. «Ну, нехай буде, що змигнув. Що це змінило? Все одно взяв і поїхав. Залишив мене саму-самісіньку… Усе через нього. Якби був тут, я б ніколи не погодилася працювати на Шурку. Тоді б і Шурик не зник. Я б на нього свого згубного впливу не справила. Ой леле, що ж тепер буде?» Необхідно було терміново якось порозганяти похмурі думки.
— Катерино! Ти про що думаєш? — Вікторія, виявляється, досі чекала на мої пояснення. — Ти тут взагалі, чи де?
На жаль, я була таки тут.
— Вік, ти можеш не вірити мені, але… Я знаю про цю історію дуже мало. Причому, ці знання аж ніяк не допомагають мені зрозуміти, що відбувається.
— Подумаємо разом?
Вікторія чудово знала, що ця фраза не зможе не зворушити мене. У далекому дитинстві, коли ми стикалися з нерозв'язними світовими проблемами (приміром, як вивідати в сусіда Вітьки спосіб виготовлення рогатки), ми з Вікою завжди починали «думати разом». Колективний розум приносив нам неймовірні перемоги.
— Намагаєшся спекулювати спогадами про щасливе, безхмарне? — моя Вреднючість ніяк би не змовчала.
— Ні, просто прошу в тебе допомоги!
Вікторія дуже серйозно подивилася мені у вічі.
Я тяжко зітхнула і виклала подрузі все, що знала про цю справу.
— Не вірю жодному слову Олександра про замовників, — Вікторія замислилася на кілька хвилин, щоб оформити мої думки в слова.