Із Росії з любов'ю - Ян Ланкастер Флемінг

Гравієм вони перейшли до невеличких дверей, за якими починався великий склепистий товарний склад. Крізь високі круглі вікна досередини падали запорошені зливки сонячного світла, що розсипалися серед алей із тюків та пак різного краму. Тут панував прохолодний, стійкий запах спецій та кави, і Бонд, ступаючи за охоронцем, раптом відчув, як у ніс йому несподівано вдарила хвиля м'яти.

У кінці довгого складу досить високо над підлогою стояла огороджена балюстрадою платформа. Півдесятка молодих чоловіків і дівчат сиділи на високих стільцях і щось записували в товсті конторські книги. Це нагадувало діккенсівську контору, і Бонд завважив, що на кожному високому столі поруч із чорнильницею лежала й пошарпана рахівниця. Жоден із клерків навіть не глянув на Бонда, коли той проходив повз них. Високий смаглявий чоловік з худим обличчям і на диво блакитними очима підійшов від найдальшого столу і перебрав від охоронця супровід. Показавши два ряди надзвичайно білих зубів, він приязно всміхнувся Бондові й повів його вглиб платформи. Там чоловік постукав у гарні червоного дерева двері із замком фірми «Ейл», потім, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, впустивши Бонда, м'яко зачинив за собою.

— А, заходьте, заходьте, мій друже! — Великий кремезний чоловік у бездоганно пошитому костюмі з індійського шовку кольору беж вийшов, розпростерши руки, з-за столу з червоного дерева й привітав гостя.

Гучний привітний голос підказав Бондові, що то начальник станції «Т» і що він, Бонд, перебуває на території цього чоловіка, юридичне під його началом. А такий прийом — лише данина етикету, і про це слід пам'ятати.

У Дарко Керіма була приємна, тепла й суха рука — міцна західна пригорща, а не схожа на шкірку банана східна долоня, після якої хочеться витерти пальці об полу. У великій руці відчувалася сила, яка легко могла стискати вашу долоню все міцніше й міцніше, аж поки розтрощить усі кісточки.

Бонд мав шість футів зросту, але цей чоловік був щонайменше на два дюйми вищий, і складалося враження, що він і вдвічі ширший та вдвічі товщий за Бонда. Широко поставлені, усміхнені блакитні очі на великому й гладкому смаглявому обличчі із зламаним носом були водянисті, з червоними прожилками, мов очі в хорта, який часто лежить надто близько до вогню. Бонд розгледів у них таїну несамовитої розпусти.

Підкреслено горде Керімове обличчя з його важкими чорними кучерями та кривим носом мало далеку подібність до циганського типу. Враження мандрівного солдата фортуни підсилювалося тоненьким золотим кільцем, яке він носив у мочці правого вуха. Це було разюче драматичне обличчя, життєздатне, жорстоке й розбещене. Воно ніби випромінювало саме життя. Бонд подумав, що йому ще не траплялося бачити в людському обличчі такої щедрої життєдайності і стільки тепла. Це було щось схоже на сонце.

Бонд простяг свою суху міцну руку й відповів Керімові дружньою усмішкою, якою він вшановував незнайомців дуже рідко.

— Дякую, що прислали машину до аеропорту.

— Ха! — Керім не приховував свого задоволення. — Це вам треба дякувати і нашим друзям. Вас зустрічали обидві сторони. Вони завжди стежать за моєю машиною, коли вона вирушає до аеропорту.

— То була «Веспа» чи «Ламбретта»?

— А ви помітили? «Ламбретта». У них ціла флотилія моторолерів для пішаків, яких я називаю «людьми без облич». У них такий однаковий вигляд, що годі й намагатися Їх розрізняти. Маленькі гангстери, здебільшого смердючі болгари, що роблять для них брудну роботу. Та від того дня, коли мій шофер раптово загальмував, а потім здав назад, вони більше не під'їздять впритул до «Роллса». Подряпали фарбу і забризкали кров'ю низ шасі, але трохи навчили їх манер.

Керім повернувся до свого крісла й показав на точнісінько таке по другий бік столу. Потім дістав пласку коробку сигарет, і Бонд, усівшись, узяв одну з них. Це була найкраща сигарета в його житті — найм'якіший і найсолодший тютюн у тонкій, довгій овальній трубці з елегантним золотим півмісяцем.

Поки Керім уставляв свою сигарету в довгий, поплямований нікотином мундштук із слонової кістки, Бонд скористався нагодою, щоб роззирнутися. В кімнаті відчувався міцний запах фарби і лаку, наче її щойно ремонтували. Це була велика квадратна кімната, оздоблена панелями з червоного дерева, крім місця за кріслом Керіма,— там на всю висоту, від стелі до підлоги, висів східний гобелен, який ледь погойдувався від повіву вітру. Складалося враження, ніби гобелен закривав відчинене вікно; але це було малоймовірно, адже світло падало з трьох круглих вікон високо в стінах. Можливо, гобеленом був балкон із видом на Золотий Ріг, чиї води, як здалося Бонду, хлюпали біля підніжжя будівлі.

Посеред однієї стіни в золотій рамі висіла репродукція портрета королеви роботи Аннігоні. Навпроти — також пишно обрамлений фотопортрет Уїнстона Черчілля, зроблений Сесіл Бітон за воєнних часів. Уславлений прем'єр сидів за своїм столом в урядовому кабінеті й дивився на присутніх, як пихатий бульдог. Під портретом стояла книжкова шафа, а навпроти неї — зручна шкіряна канапа. Посеред кімнати висявав полірованими бронзовими ручками великий стіл. Серед безладдя, яке панувало на ньому, вирізнялися три фотографії у срібних рамках та мідна дошка з гравійованим рукописним шрифтом — цитати з двох наказів і нагородний текст воєнного зразка кавалера ордена Британської імперії IV ступеня.

Припаливши сигарету, Керім кивнув головою на гобелен.

— Вчора наші друзі зробили мені візит. Прикріпили до зовнішньої стіни липучу бомбу. Час запальника було розраховано так, щоб застати мене за столом. Але я завдяки щасливому випадкові на кілька хвилин відійшов розслабитись на канапі з молодою румункою, яка й досі вірить, що чоловік в обмін на любов розповідатиме секрети. Бомба вибухнула у фатальну мить. Я відмовився реагувати на це, але злякався, що такий ексцес понад силу цій дівчині. Коли я відпустив її, вона билася в істериці. Боюся, вона вирішила, що моя манера кохатися надто дикунська. — Він виправдувальне помахав мундштуком. — Але ми поспішили навести лад у цій кімнаті до вашого приїзду. Засклили вікна і мої картини, але тут усе ще тхне свіжою фарбою. Одначе... —Керім відкинувся в кріслі, і на його обличчя набігла похмура тінь. — Чого я не можу збагнути, то це підступного порушення миру. Ми в Стамбулі живемо, бо всі маємо робити своє діло. Це нечувано, що мої chers collegues отак віроломно