Ребекка - Дафна дю Мор'є

Утім, з огляду на всю свою красу, цей стіл не був гарненькою забавкою жінки, яка писала за ним коротенькі записки, покусуючи кінчик пера, день у день недбало лишаючи на ньому зіжмаканий промокальний папір. На полички для паперів були наклеєні етикетки: «листи без відповіді», «листи для зберігання», «будинок», «маєток», «меню», «різне», «адреси»; кожен напис був зроблений тим самим квапливим, різким, уже знайомим мені почерком. І, впізнавши його, я була шокована, навіть перелякалася, оскільки не бачила його відтоді, як знищила сторінку з томика поезій, і не думала, що колись побачу ще раз.

Я навмання відкрила шухляду й побачила його знову, цього разу в розгорнутій оздобленій шкірою книзі під назвою «Гості Мендерлея» — розділена на тижні й місяці, вона показувала, які відвідувачі приїздили й виїздили, які кімнати вони займали, якими стравами харчувались. Я погортала сторінки й побачила, що в цій книзі був докладно описаний цілий рік, тож, зазирнувши в неї, господиня могла з точністю до дня, ледь не до години, дізнатися, який гість і коли саме ночував під її дахом, де спав і чим вона його частувала. Окрім того, в шухляді лежали поштовий папір, цупкі білі аркуші для чернеток, особливий папір із гербом і адресою, а також маленькі коробочки з візитівками кольору слонової кістки.

Я дістала одну, роздивилася й вийняла її з тонкої паперової обгортки. На ній було написано «Місіс де Вінтер», а в куточку — «Мендерлей». Я знову поклала її до коробочки й закрила шухляду, раптом відчувши себе винною, неначе вчинила віроломство, немовби господиня, в чиєму домі я гостювала, сказала мені: «Так, звісно, можете писати листи за моїм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до її листування. Будь-якої миті вона могла повернутися до кімнати й побачити мене перед відкритою шухлядою, якої я не мала права торкатися.

І коли зненацька на столі переді мною тривожно задзеленчав телефон, моє серце підстрибнуло й швидко забилося від страху, що мене викрили. Тремтячими руками я зняла слухавку й запитала: «Хто це? Кого вам треба?» На іншому кінці лінії почулося дивне дзижчання, а тоді голос — низький і доволі різкий, однак я не могла визначити, належав він жінці чи чоловіку, — запитав: «Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?»

— Боюсь, ви помилилися, — відказала я. — Місіс де Вінтер померла більше року тому.

Я сиділа в очікуванні, безглуздо дивлячись на слухавку, і лише коли недовірливий голос дещо підвищеним тоном повторив це ім’я знову, вмить зашарівшись, я зрозуміла, що припустилася непоправної помилки й уже ніяк не зможу забрати свої слова назад.

— Це місіс Денверз, мадам, — проказав голос. — Я говорю з вами по внутрішньому телефону.

Мій faux pas[4] був настільки відчутно очевидним, настільки дурним і непрощенним, що ігнорування його виставило б мене ще більшою дурепою — якщо це, звісно, було можливо, — ніж досі.

— Перепрошую, місіс Денверз, — затинаючись, пробурмотіла я. — Дзвінок збив мене з пантелику, я не усвідомлювала, що кажу. Я не зрозуміла, що дзвонять мені, й не помітила, що говорю по внутрішньому телефону.

— Вибачте, що потурбувала вас, мадам, — сказала вона; і вона знає, подумала я, здогадується, що я нишпорила в столі. — Я лише хотіла поцікавитися, чи потрібна вам і чи затверджуєте ви сьогоднішнє меню.

— О, — промовила я. — О, я впевнена, що так. Тобто я впевнена, що меню мене задовольнить. Просто замовте все, що потрібно, місіс Денверз, і можете мене не запитувати.

— Думаю, буде краще, якщо ви прочитаєте список, — продовжив її голос, — меню на весь день лежить біля вас на бюварі.

Я гарячково оглянула стіл і врешті-решт знайшла аркуш паперу, якого раніше не помітила. Похапцем його проглянула: креветки з каррі, смажена телятина, спаржа, холодний шоколадний мус — це ланч чи вечеря? Я не могла зрозуміти; певно, ланч.

— Так, місіс Денверз, — сказала я. — Усе влаштовує, усе справді дуже добре.

— Якщо ви бажаєте щось змінити, будь ласка, скажіть мені, — мовила вона, — і я одразу ж накажу це зробити. Як ви бачите, я лишила порожнє місце для соусу, щоб ви могли вказати, який саме вам подобається. Я вагалася щодо того, під яким соусом подати смажену телятину. Місіс де Вінтер завжди ретельно ставилася до вибору соусів, і я постійно мусила з нею радитися.

— О, — проказала я. — О, що ж… дайте подумати, місіс Денверз, я навіть не знаю; гадаю, краще зробити так, як зазвичай, із тим соусом, який, на вашу думку, замовила б місіс де Вінтер.

— У вас немає побажань, мадам?

— Ні, — відповіла я. — Насправді жодних, місіс Денверз.

— Я думаю, що місіс де Вінтер замовила б винний соус, мадам.

— Тоді ми, звісно, надамо перевагу йому.

— Перепрошую, що потурбувала вас під час написання листів, мадам.

— Ви мене зовсім не потурбували. Прошу, не вибачайтесь.

— Пошту забирають опівдні, Роберт прийде по ваші листи й сам наклеїть марки. Якщо вам треба буде надіслати щось терміново, просто зателефонуйте йому, і він накаже, щоб це віднесли на пошту негайно.

— Дякую, місіс Денверз.

Якийсь час я ще прислухалася, проте більше вона не мовила ні слова, і згодом на іншому кінці лінії почулося тихе клацання, яке свідчило про те, що слухавку поклали. Я зробила так само. Потому знову поглянула на стіл і готовий до використання поштовий папір на бюварі. На мене дивилися полички з наклейками й написані на них слова: «листи без відповіді», «маєток», «різне» — вони немовби докоряли мені за мої лінощі. Та, що сиділа тут до мене, не марнувала свого часу так, як це робила я. Вона простягала руку по слухавку внутрішнього телефону й роздавала накази, які мали бути виконані впродовж дня, — швидко, вправно, — імовірно, закреслювала олівцем ті пункти в меню, які їй не подобалися. І, на відміну від мене, не казала: «Так, місіс Денверз» і «Звісно, місіс Денверз». А закінчивши з цим, починала писати листи — певно, відповідала на п’ять, шість або сім, скрізь пишучи тим самим химерним, похилим, так добре знайомим мені почерком. Аркуш за аркушем вона відривала гладенький білий папір, використовуючи