Феміністка - Леонід Григорович Кононович

Кіска-Сосіска здивовано глянула на мене.

— Ну… ну й усе! А що ти хотів? Вийшла вона за нього заміж — і почала дітей народжувати…

Я крутнув головою.

— Заміж… подумати тільки! Отак завжди з цими жінками: зробиш їм добро, а віддячують вони тобі — злом!

— Це ти на що натякаєш? — підозріло видивилася на мене Кіска-Сосіска.

— Та боронь, боже, щоб я на щось натякав! Слухай-но, — сказав я, рішуче міняючи напрямок розмови, — маю до тебе одну справу! Власне, й приїхав я сюди, щоб її обговорити…

— До мене? Справу? Кіска-сосіска, я що завгодно для тебе зроблю! — Її очі раптом засяяли. — Ти… може, ти хочеш переспати зі мною… га, кіска-сосіска?

Я вхопився за голову.

— Ну, — вигукнув я, — з цими жінками не скучиш! В них одна тема для балачки: як не секс, — то лебедина вірність! Ні, моя люба, справа ця стосується ще тої пори, коли ти тримала дівчат… пам'ятаєш, га?

Вона сіла в фотель і уважно глянула на мене.

— Пам'ятаю… чом би й ні! Й що ж тебе цікавить?

— Одна особа… Леся називається!

— Леся?!

— Атож! А чому це тебе дивує?

— В мене була тільки одна Леся… але вона вийшла заміж — причому, єдина з-поміж усіх дівчат! Ой, це ж була краля! Фігура в неї була, як у цієї… як же ж її… ото, що в музеї без рук стоїть!

— Про фігуру, — нетерпляче сказав я, — потім! За кого вона вийшла?

Кіска-Сосіска мрійливо посміхнулася.

— Був такий хлопчина — метрів зо два заввиш, писок мов у гамадрила, руки до колін… ух! А грішми сипав — наліво й направо! Син короля, до речі.

— Короля?! — вибалушивсь я на неї. — Якого короля?

— Ну якого ж… африканського! Ти що, кіска-сосіска, геть уже мізки пропив? Зовсім тупий зробився, еге? Я тобі торочу, торочу вже биту годину, а ти не доганяєш!

Я відчув, що терпець мені зраз урветься.

— Кицю, — сказав я лагідно, — білочко… давай про все спочатку, добре?

Кіска-Сосіска склала руки на колінах і мрійливо посміхнулася.

— Цей хлопчина, син їхнього короля, був із Африки. Й ходив до наших дівчаток, бо приїхав сюди вчитися на інженера. Вони його сильно любили. А він любив тільки Лесю, котра не любила його, і носив їй квіти. А також подарунки, ну й усе, що полагаїцця. Але вона продовжувала його не любити, бо чорний. Хоч і син короля. Але чорний, розумієш?

— Але ж син короля! — буркнув я замислено. — А звали… звали його як?

— А звали цього хлопчину М'Кола Нгвамбе. Але ми його називали Микола. Ото як прийде, бувало, то дівчатка між собою: «Микола, Микола прийшов!». Й до Лесі: «Ну готуйся… зараз будуть тебе порати по повній програмі!» А вона носа відвертала. Але куди ж було подітися — мусила трусики скидати… робота ж! Найнявся — продався… сам знаєш. А потім вона раптом вийшла за нього заміж. Не знаю, як він її убалтував, але цей Микола якось приходить та каже: «Ну, теперь ваш Леса мой Африка забирай. Мой папа белый мерседес покупай, большой кай-кай делать, ваш Леса ждать». І поїхали… Ага, я забула, — він таку фігурку на шиї носив!

— Оцю? — поспитав я, показуючи їй малюнок.

— О, — сказала Кіска-Сосіска, — диви! Точнісінько таку він і носив. І ніколи не знімав — ото догола роздягнеться, прутень як пам'ятник Леніна стоїть, а ця фігурка на шиї… ну краса та й годі!

— Оце він? — поспитавсь я, показуючи фоторобот. Кіска-Сосіска взяла його до рук.

— Та що ти мені оце підсовуєш! — закричала вона обурено. — Це ж не Микола, ти що! Микола — не такий.

— А який же?

— Ну який… красівий! На гамадрила смахуває, як і ти оце. Ви взагалі з ним, як два брати… от тільки фейса тобі ваксою начистити, й копія будеш!

— Це, — сказав я, забираючи в неї фоторобот, — вже вдруге за останні кілька днів мене порівнюють із цією шляхетною твариною… гамадрилом! Дуже, дуже дякую… Значить, Леся вийшла заміж і поїхала в Африку?

— Авжеж! — замріяно сказала Кіска-Сосіска. — Сидить, напевне, у джунглях та банани прямо з дерева їсть…

— Дурна вона там сидіти! — Я підвівся з фотеля. — Ця Леся вже три роки, як повернулася…

— Три роки?! — Кіска-Сосіска й рота роззявила. — А чого ж я не знаю?

Я стенув плечима.

— З цього приводу нічого не можу тобі сказати… Гаразд, пошкандибав я. За інформацію спасибі!

— Зачекай-но, — похопилася Кіска-Сосіска, — а хто ж буде нас охороняти?

— Хто, хто… — буркнув я, підходячи до дверей, — Ти як маленька, справді! Будуть наїжджати — дзвони мені, й проблем не буде! Второпала?

Коли я ввійшов до приймальні, там були Мацюцька, Барабаш і Цуцичок. Вони сиділи за столиком для гостей і пили каву.

— О, — сказав я задоволено, — братва вся на місцях… Агенте Мацюцько!

— Я! — зірвалася вона з місця й навіть спробувала було виструнчитися.

Цуцичок перепинила мене коротким жестом.

— Сядь! — звеліла вона Мацюцьці. Та нерозуміюче подивилася на неї, й Цуцичок потягла її за руку й змусила опуститися в фотель. — Сиди спокійно, втямила? Й ніколи ні перед ким не вставай. — Тоді поманила мене пальчиком. — Ану йди сюди, обревку!

Я неохоче підійшов до столика.

— Ти чого це?

Цуцичок показала на чималий порцеляновий кавник.

— Оце бачиш?

— Ну!

— Якщо я бодай ще хоч один раз почую, що ти знущаєшся з цієї бідолашної беззахисної дівчинки, — Цуцичок промовляла кожне слово спокійно, але очі її аж палали від обурення, а голос тремтів, — то візьму оцей кавник, замахнуся й щосили торохну ним по твоїй дурній стриженій