Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Руки Ігоря міцно тримають мене за талію, ніби він боїться, що я ось-ось втечу кудись від нього. «Не втечу! Чуєш?» - вимовляють мої очі.

Скільки часу ми так танцюємо я не знаю.

- Поїхали звідси? – шепоче Ігор.

- Поїхали. - розумію, як я втомилася від цього місця. 

Хочу до нашого номера, хочу повернутися в наш світ, хочу буди без сторонніх, хочу бути лише вдвох з Ігорем. Хочу, щоб він кохав мене всю ніч. Хочу, щоб ми дарували одне одному насолоду та відчували його тіло на собі, в середині себе. Хочу ще раз відчути, що він лише мій. Хочу ще раз переконатися в тому, що говорили заздрісні язики в туалеті – це все неправда. Ігор не такий.

Підіймаємось наверх, щоб попрощатися. Доки нас не було, біля нашого столика з'явився ще один чоловік. Ігор плескає його по плечу, вітаючись.

- Добрий вечір. - Вимовляю я, стоячи поруч з Ігорем. Чоловік у відповідь мені присвистує.

- Моя повага, красуне. Я – Георгій. Можна просто Жора. – посміхається новенький та повертає погляд до Ігоря:

- Тепер я розумію, чому ти приховував від нас свою наречену. Я також ховав би таку королеву від чужих поглядів. Навіть після одруження. – радісно щебече Жора. - Вітаю вас із майбутнім весіллям! Нарешті цього затятого парубка хтось захомутав.

...

«Вітаю вас із майбутнім весіллям!» - ці слова зависають у моїй голові на повторі. Що цей чоловік щойно сказав? Весілля? Наречена? Приховує? Хто, кого? Ігор має наречену?

Георгій підіймає свою склянку з віскі та звертається до всіх присутніх за нашим столом:

- Хлопці та дівчата, нумо вип'ємо за новоспечених наречену та нареченого! В них незабаром відбудеться гучне весілля.

- Ур-р-а! Гірко! Вітаємо! – вся компанія починає голосно, наперебій сипати вітаннями.

Я стою ніби паралізована. Руки висять вздовж тіла. Ногами не можу поворухнути.

- Жора, що ти несеш? – Ігор різко тягне до себе хлопця за лікоть.

- Не зрозумів? Чого це я несу? Сам пропозицію дівчині зробив, сам одружуватися збираєшся, а я в чому винен? – Жора дістає з кишені свій мобільний телефон, щось вмикає та показує екран Ігорю – Чи ти хочеш сказати, що на цих фотографіях хтось інший?

Протасов миттю змінюється в обличчі, стає блідим, розгубленим. Та водночас складка між брів стає глибшою. Він розлючений. 

— Це справді я. - ледве вимовляє Ігор, ніби не вірить сам собі, а потім голосніше додає: - Я вб'ю її! От дурепа!

Я автоматично починаю рухатися назад. У голові тисячі запитань не припиняють свого бігу.

Що відбувається? Яка дурепа? Протасов одружується? Ігор має наречену? А я тоді хто? Що це все означає? Навіщо Ігор тоді мене сюди привів? 

Відступаю ще на крок назад.

- Аню, стій. – просить Ігор, наближаючись до мене. – Я все тобі поясню.

Я намагаюся в голові знайти йому виправдання. Може це все не так, як здається? Раптом це підстава чи жарт? Дурний, несмішний, поганий жарт?

- Стій де стоїш. – виставляю руку вперед, сподіваючись, що вона зупинить Ігоря. - Одне питання: там насправді ти?

– Я, але… – Протасов робить кров вперед на мене.

- Ні! Не підходь. – чітко вимовляю я. Очі щипає від бажання розплакатися. 

Не можна лити сльози. Не при всіх цих людях. 

Блискавично розгортаюся на сто вісімдесят градусів. Ледве не зіштовхуюся носом з Настею та Матвієм.

- Що тут відбувається? – Запитує подруга, побачивши мої мокрі очі.

Через її збентежений погляд, розумію, що вона не встигла нічого почути. Не можу зараз нічого сказати їй. В рота мов піску насипали. Якщо я промовлю хоча б одне слово, то почнеться істерика. 

Негативно хитаю головою, мовляв, «не зараз». Обходжу Настю та зриваюся з місця. Швидко переступаю на високих підборах вниз по сходах.

Потрібно зникнути звідси. Потрібно втекти з цього клубу. Це якийсь абсурд. Я не можу тут перебувати.

Штурхаючи всіх ліктями, мчу до виходу. Де він? Де цей чортів вихід звідси? Сльози вже ллються рікою, практично нічого не бачу. 

Не знаю, як мені вдається забрати свою куртку з гардероба. Вибігаю на ґанок клубу. Кидаю останній погляд усередину перед тим, як зачиняться вхідні двері. У проході з’являється Протасов, який наздоганяє та кричить що сили:

- Аня, стій, твою матір! Я не дам тобі піти звідси, доки не вислухаєш.

В панічному стані благаю охоронця, який стоїть поряд:

- Мене переслідує чоловік. Допоможіть мені, будь ласка, зупиніть його! Він маніяк! Мені треба встигнути сісти у таксі, будь ласка. Мені дуже лячно. – вказую на жовту машину, що щойно під'їхала, з шашечками на даху.

Біжу на шпильках через газон. Сніг забивається всередину, від чого туфлі, які так і намагаються злетіти з ніг. Не відчуваю холоду. Не відчуваю морозу. Я не відчуваю своїх сліз.

У голові лише одна думка: треба як умовах скоріш сісти в таксі та поїхати звідси.

– У готель «Гора» на вулиці Шевченківській, що у сусідньому містечку. – гучно мовлю водієві, плескаючи сильно залізними дверима, - Швидше, благаю!