Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

— Та все, що там відбувається, сер! — вигукнув він нарешті, показавши на залите дощовими потоками вікно, що виходить на болота. — Не на добро це. Там замислюють чорну справу, повірте моєму слову! Мені тепер хочеться тільки одного: щоб сер Генрі якнайшвидше виїхав звідси до Лондона.

— То що вас так налякало?

— А ви згадайте про смерть сера Чарльза! Мало чого там наплів слідчий! Прислухайтеся вночі, що робиться на болотах. Адже люди ні за які гроші не погодяться вийти туди після заходу сонця… А ця людина, що там переховується й когось вистежує, — кого вона вистежує? Що все це означає? Ні, для тих, хто носить ім’я Баскервілів, це добром не скінчиться, і я не дочекаюся того дня, коли нові слуги сера Генрі заступлять на моє місце й мені можна буде звідси виїхати!

— Розкажіть мені про цю людину, — попросив я. — Що ви про нього знаєте? Що говорив Селден? Йому відомо, де той ховається і навіщо?

— Селден бачив його разів зо два, але він обережний, хитрий. Спочатку Селден подумав, що це поліцай, а потім переконався, що тут щось зовсім інше. На вигляд він — джентльмен, але що йому там потрібно, ніяк не втямиш.

— А де він ховається?

— Селден каже, що в старих печерах на схилах пагорба — знаєте, там є кам’яні печери, де в стародавні часи жили люди.

— А чим він харчується?

— Селден вистежив, що до нього ходить якийсь хлопчисько. Він, напевно, носить йому їжу і все інше з Кумбі-Тресі.

— Гаразд, Берріморе. Про це ми з вами ще якось поговоримо іншим разом.

Коли дворецький вийшов, я зупинився біля вікна й подивився крізь тьмяне скло на хмари, що біжать по небу, і на дерева, які тріпав вітер. Якщо за такої погоди незатишно навіть у будинку, то як тоді в кам’яній печері на болотах?! Якою ненавистю треба палати, щоб улаштувати засідку в такому місці, в такий час! Що спонукало цю людину піти на таке тяжке випробування?

В одній із цих печер криється сама суть того завдання, що так мучить мене. Присягаюся, не мине й дня, як я зроблю все, на що спроможний, щоб розгадати цю таємницю!

Розділ XI

Людина на гранітному стовпі

Уривки з мого щоденника, що склали останній розділ, впритул підвели нас до 18 жовтня, тобто до дати, починаючи з якої всі ці неймовірні події почали блискавично наближатись до своєї страшної розв’язки.

Події останніх днів настільки врізалися у мою свідомість, що я можу розповідати про них, не звертаючись до своїх записів.

Отже, почнемо з того дня, напередодні якого я з’ясував дві вкрай важливі обставини. Перша: місіс Лаура Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення у тому самому місці, де він зустрів свою смерть (причому в той-таки домовлений час), і друга: людину, що переховується на болотах, слід шукати в кам’яних печерах на схилі пагорба. Я відчував, що тепер тільки брак мужності та кмітливості може зашкодити мені розгадати ці дві загадки.

Того вечора мені не вдалося розповісти баронетові про місіс Лайонс, оскільки доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Але наступного дня під час сніданку я поділився з сером Генрі своїм відкриттям і запропонував з’їздити зі мною в Кумбі-Тресі. Спочатку він охоче погодився на це, але, поміркувавши, ми вирішили, що мені краще поїхати самому. Що офіційніший вигляд матиме цей візит, то менших результатів ми доможемося. І я з докорами сумління залишив сера Генрі в будинку, а сам вирушив на ці нові розшуки.

Під’їхавши до Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу притримати коней і навів довідки про леді, яку мав допитати. Відшукати її будинок виявилося неважко: він стояв у самісінькому центрі села. Двері відчинила служниця і без подальших церемоній провела мене до вітальні, де за друкарською машинкою сиділа жінка. Вона з приємною усмішкою підвелася мені назустріч, але насупилася, побачивши перед собою незнайомця, і знову сіла до столу, поцікавившись метою мого візиту.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю вродою.

Світло-карі очі, каштанове волосся, ніжний рум’янець на щоках (щоправда всипаних ластовинням) — рум’янець того чудового відтінку, що криється в самому серці білої троянди. Повторюю, перше враження було дуже сильним.

Однак придивившись, я налаштувався критичніше. У цій особі було щось неприємне, грубе — цю штучну красу псували чи то безладні зморшки біля рота, чи то твердість погляду. Але всі ці враження спали мені на думку згодом. У першу ж хвилину я просто відчув, що переді мною сидить дуже вродлива жінка і запитує, навіщо я прийшов. І тільки тоді мені стало зрозуміло, наскільки делікатна мета мого візиту.

— Я маю честь знати вашого панотця, — сказав я.

Початок був невдалим, і леді одразу дала мені зрозуміти це.

— Я не маю нічого спільного зі своїм батьком, — сказала вона. — Я нічим йому не зобов’язана і не можу вважати його друзів своїми. Він не обтяжує себе батьківськими турботами. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та ще деякі чуйні люди, мені довелося б голодувати.

— А я хочу поговорити з вами саме про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Ластовиння яскраво виступило на її зблідлому обличчі.

— Що саме вас цікавить? — запитала вона, а її пальці нервово торкалися клавішів машинки.

— Чи були ви з ним знайомі?

— Я ж кажу, що багато чим йому завдячую. Якщо мені вдалося зіп’ятися на ноги, то насамперед завдяки його увазі, яку він виявляв до моєї долі.

— Ви з ним листувалися?

Леді метнула на мене швидкий погляд, і в її світло-карих очах спалахнув злий вогник.

— Поясніть мені мету цих розпитувань, — різко сказала вона.

— Їхня мета може бути тільки одна: уникнути неприємного для вас розголосу. Поговорімо тут, інакше тоді це від нас не залежатиме і вийде гірше.

Вона сполотніла ще більше й надовго замовкла. Потім раптом подивилася на мене і мовила сміливим, навіть зухвалим тоном:

— Гаразд, я згодна. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я писала йому разів зо два, дякувала за великодушність та делікатність.

— Дати цих листів ви пам’ятаєте?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним особисто?

— Так, кілька разів, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Сер Чарльз був дуже скромною людиною, не любив виставляти напоказ свої добрі вчинки.

— Ви рідко з ним листувалися, рідко зустрічалися, проте він був настільки втаємничений