Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Ну й тварюка, — обурено пробурмотів Боб і штовхнув майора дулом автомата в спину.

Чи то німецький льотчик зрозумів цей вчинок як вияв співчуття до його слів, чи то просто не міг стриматися, але, якось дивно схлипнувши, він кинувся на майора з кулаками.

— Назад! — вигукнув Том і хотів відштовхнути льотчика вбік, але Деррей спинив товариша, схопивши його за лікоть.

— Що тобі, Том? Невелике лихо, коли два наці трохи поскубуть один одного! А до вбивства ми не допустимо.

— Та про мене, хай почубляться, — заспокоюючись відповів Баунті. — Б'юсь об заклад, що завтра, глянувши у дзеркало, цей майор побачить замість обличчя хороший сирий біфштекс.

Не опускаючи автоматів, солдати з цікавістю спостерігали, як льотчик і майор качаються по асфальту. шосе, лупцюючи один одного.

— Я б не сказав, що ти маєш рацію, Том, — глибокодумно зауважив Деррей. — Льотчикові теж добре перепадає. Руки майора, як у горили… У всякому разі в обох ані найменшого уявлення про бокс. Це не бійка джентльменів.

— Наці взагалі не може бути джентльменом, — по-філософському промовив Баунті.

— Що тут сталося?

Обидва солдати здригнулися. Вони так захопились видовищем, що не почули, як підійшов офіцер — лейтенант Мідльфорд.

Першим опам'ятався Деррей.

— Ми ведемо полонених, що врятувалися з німецького літака, — відрапортував він. — Дорогою вони зчинили бійку.

Лейтенант освітив кишеньковим ліхтариком майора і льотчика, яких Баунті тимчасом встиг розборонити.

— Ви просто йолопи, — сердито сказав лейтенант, — Хіба можна допустити, щоб обер-фельдфебель бив майора.

— Але ж це націстський фельдфебель і націстський майор, — не здавався Боб.

— Усе одно. Так можна чортзна до чого дійти.

Деррей хотів заперечити, але Мідльфорд крикнув:

— Досить базікати! Ведіть полонених!

Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.

Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.

Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…

Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.

На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.

Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.

Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.

За невеликим письмовим столом сидів лисий чоловік у цивільному. Не дивлячись на полоненого, він дістав з ящика сигару, обрізав її складаним ножиком, клацнув запальничкою і неквапливо закурив. Тільки після цього сказав, ніби продовжуючи почату розмову:

— Вас погубило невміння володіти пістолетом. Льотчик, якого ви не змогли підстрелити, повідомив, що ви працювали в гестапо. Про інше, хоч і не без труднощів, пощастило дізнатись. Ось, почитайте. Це спростить нашу розмову.

Недбалим жестом він кинув на стіл жовту шкіряну папку.

Генріх Штафф узяв папку і, розгорнувши її, здригнувся: на першій сторінці була вміщена його власна фотографія, зроблена тридцять років тому, а під нею — фотокопія розписки, в якій студент Кленовського університету Зенон Куріпа зобов'язувався бути таємним інформатором контррозвідувальної служби Австро-Угорської імперії.

Спогади пронеслися вихором.

… Восени 1913 року до університету Кленова, одного з міст Західної України, що перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії, був прийнятий новий студент — Зенон Куріпа. Батько його мав крамницю і був багатим хазяїном у селі під Кленовом. Він дав хабара чиновникові міністерства освіти, що відав прийомом, і Зенонові порівняно легко пощастило вступити до університету.

В університеті Куріпа відразу ж спробував увійти в коло «золотої молоді». Синові крамаря лестило бути на «ти» з графськими та баронськими синками, він не шкодував батьківських грошей на гулянки у «високому товаристві». Родовиті друзі охоче приймали запрошення Куріпи.

Батько Зенона не тільки не заперечував проти такої поведінки сина, а ще й заохочував його. Він розумів: «високі» знайомства можуть коли-небудь згодитися.

Словом, усе йшло гаразд до одного випадку.

Стоячи біля тонкої дощаної перегородки, за якою була студентська курилка, Куріпа почув знайомі голоси. Розмовляли граф Казімір Дзендушевич і Стась Клонський — син генерала.

— Розумієш, нема грошей, — скаржився Дзендушевич. — А завтра у Ядвіги день народження. — Голос у графа — тонкий, пронизливий.

— Кепська справа, — басив Клонський. — Без подарунка не можна.

— Де дістати, не знаю, хоч украдь.

— Як можна! — вдавано зляканим голосом промовив Клонський. — Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.

— Який?

— Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде — така честь для нього — позичити графові Дзендушевичу без віддачі.

— Ідея, — зрадів Дзендушевич. — Як я зразу не подумав!

Куріпа стояв біля