Святковий подарунок долі - Віолетта Котова
Проїхавши по засніженій вщент слизькій трасі кілометрів п’ятдесят, я потроху почала шкодувати про своє рішення. Не про те, що мала твердий намір розлучитися з Віталієм та поїхала геть з дому, який він забруднив своєю зрадою, так, що не відмити тепер. А про те, що їхати одній в холодну погоду та заметіль сто п’ятдесят кілометрів по дорозі, де за годину зустріла лише дві машини, що поспішали до великого міста, було безглуздо та небезпечно. Я мала впевненість у власних силах і у тому, що дуже скоро розпалю камін та зустріну Новий рік з келихом вина, роздивляючись у великому вікні сніжинки, а заодно обміркую варіанти свого подальшого життя в ролі одинокої жінки. Питання мого віку трохи бентежило, бо у лютому мені мало виповнитися тридцять п’ять, не самий слушний вік для того, щоб розлучатися… Майже всі ровесники чоловічого роду, яких я знала, вже давно одружені та мають дітей, тож є великі шанси провести залишок життя наодинці з котом, наприклад…
Від думок про подібні яскраві перспективки мене відволік сторонній звук, який відрізнявся від шуму працюючого двигуна моєї машини. Пляшка вина, яка лежала на передньому сидінні скотилася та впала на підлогу. Те, що дурною ідеєю було її підіймати саме зараз, я зрозуміла вже згодом, коли відчула різкий удар, скрегіт металу, та біль у дурній голові якою вдарилася. Передня панель автомобіля виявилася дуже твердою, здалось, що зроблена не з пластику, а зі справжнього каменю, й подушки безпеки чомусь не спрацювали, і це питання обов’язково задам у сервісному центрі обслуговування, який завжди давав гарантію на експлуатацію автомобіля. Не встигла я зрозуміти, що трапилось, як почула відбірну лайку. Чоловічий голос був, м’яко кажучи, не задоволеним, та наближався ближче і ближче. Мені різко перехотілося підіймати голову, від страху вирішила залишитися в тому ж положенні майже лежачи на сусідньому сидінні. Поки він йшов, я розтерла бік голови, яким вдарилася, пальцями відчула велику шишку, яка досить відчутно боліла при натисканні. Поки марно сподівалася, що мене ніхто не помітить, вже почула настирливий стукіт у вікно, розлючений чоловік також нервово смикав ручку дверей, а я раділа, що мала звичку їх завжди блокувати. Батько колись привчив мене цій звичці, говорив, що треба зачинятися, бо підсяде хтось на світлофорі, або сумку вихопить, вже пройшло п’ятнадцять років, а звичка так і залишилась незмінною.
- Давай відкривай! – чула я ненависний голос чоловіка, він точно бачив, що я при тямі й рухаюсь. Здалось, що його погляд навіть через скло пропалить в мені дірку.
Я повільно випросталась й подивилась прямо перед собою. Лобове скло залишилось цілим, та передавало відблиски аварійних вогнів машини в яку я судячи з усього врізалась. Скло з кожною секундою все більше вкривалося краплями у які перетворювалися великі сніжинки, видимість була погана, але я не наважувалася увімкнути двірники. Черговий стукіт у скло отверезив мене ще більше. Що ж я наробила, халепа яка! Це ж треба зі звичайної неуважності так вляпатися!
- Ну ти вийдеш, чи тебе витягати? Останній раз питаю! – почувся грізний голос чоловіка, якого було не розгледіти через мокре та вологе скло.
- Вийду… - прошепотіла собі під носа і потягнулася пальцями до ручки. Опинившись на холодному морозному повітрі я побачила тепер здивований погляд незнайомця. – Добрий вечір! – зібрала всі сили та сказала впевнено та нахабно, задравши носа, наче це він винуватець того, що сталося кілька хвилин тому.
- Добрий вечір! – відповів розгублено. – Не очікував побачити дівчину!
- А кого ж Ви тут мріяли побачити? – я розуміла чому він подумав, що я чоловік. Через тоноване скло бачив темну спортивну куртку й чорну шапку, яка прикрила довге волосся, машина теж чорного кольору… Ну не люблю я червоний, або інші яскраві відтінки, як більшість жінок.
- Про це я точно не мріяв! – вказав рукою на розбитий бампер та багажник свого автомобіля. – Тим паче не мріяв заводити нові знайомства в таку погоду серед траси! Куди ти дивилася, га??? – репетував він.
Тоді я зробила декілька кроків вперед, якщо його авто мало поганий вигляд, що ж тоді з моїм? Картина розбитого передку добила й мене. Я любила свій автомобіль, купила його собі, сама заробляла, обирала, плекала та оберігала, щоб ось так, даремно розбити… Стало дуже прикро, гіркі сльози виступили на очах. Не думала ні про що, де знаходжусь і з ким, мені треба було відпустити емоції, просто поплакати і це вже не піддавалося контролю. Я гірко розридалась, не думаючи ні про що.
Чоловік який тільки-но кричав і лаявся, намагався довести мою неправоту, жестикулював руками та нервував, раптом затих і уважно дивився на мене. Я й не звертала уваги на його присутність, роздивлялася понівечене залізо, скло від розбитої фари, яке виблискувало на снігу й оплакувала своє життя, яке зламалося в один момент й перетворилося у минуле. А що в майбутньому? Яким воно може бути? Навіть гадки не мала, не уявляла насправді, як далі житиму. Вся тверда впевненість в собі кудись поділася, коли вперше за свій досвід потрапила в дорожньо-транспортну пригоду, яка слугувала останньою крапкою моїм нервам.
- Гей! Ти чого?! – сполошився чоловік. Його голос одразу став спокійнішим та звучав значно тихіше, а я навпаки ревіла ще гучніше. – Дівчино, ти що! Не можна так вбиватися, це ж просто залізо, відремонтують! Та і я ж не звір який, домовимося!
Він підійшов ближче, але відповіді від мене так і не дочекався. Ще раз оглянув автівки по черзі, провів долонею по маківці голови, вкриваючи змокріле волосся, зітхнув якось тяжко.
- Поліцію ми зараз не дочекаємось, та і стояти тут довго не найкращий варіант, погодні умови не ті…
