Проклята краса - Дарина Гнатко
— Доброго дня!
Ніяковості та хвилювання перед цим молодиком вона не відчувала, а от цікаво було, що ж він далі вчинить? Адже білий день, десь за деревами гуде своїм життям село, гомонять люди, і будь-якої миті з боку села чи ферми може з’явитися чия-небудь постать… Ні, Ганнуся зовсім не боялася Гребенка, а цікаво було, що ж він скаже, на що буде здатний, позаяк наважився підійти та заговорити з нею, чого раніше ніколи не траплялося. Вона запитально глянула на нього, а Павло збентежено відступив на один крок, а потім пробурмотів так тихо, що Ганнуся не зрозуміла його слова.
— А… часто ти сюди приходиш?
Вона знизала плечима.
— Та нечасто. Як хвилька виявиться вільна.
— Зрозуміло, — знову ледь чутно пробурмотів Гребенко й затих, дивуючи своєю невпевненістю. Вона почекала ще трішки, сподіваючись, що він заговорить. Але Павло мовчав, тому вона помітно знизала плечима й зробила кілька кроків до гурту молодих берізок.
— Вибачте, мені час на ланку.
Гребенко промовчав, замислено поглянув на неї, немов щось собі надумавши, а потім, коли Ганнуся вже відійшла, раптом рвонувся до неї, ухопив міцною рукою її за лікоть та видихнув:
— Ганно, постривай!
Вона зупинилась, скосила очі на його руку з товстими засмаглими пальцями, що зараз тримали її за сорочку, і запитала байдуже:
— Чого вам, Павле Микитовичу?
Гребенко завагався, далі глибоко вдихнув і випалив:
— А приходь сьогодні ввечері сюди. — Сказав і замовк, наляканий своїми зухвалими та недоречними словами, бо ж має родину, дружину законну з дитиною, а тут призначає зустріч молодій, незаміжній дівці, мов жовторотий юнак, плутаючи слова і червоніючи.
Ганнуся застигла, вражена його зухвалістю, а потім пирхнула.
— І чого це ви, товаришу агрономе, призначаєте дівці зустріч, коли дружину маєте? — Вона посміхнулася. — Галина у вас он яка голосиста, як довідається, то такий ґвалт учинить, що й до міста дійде.
Гребенко нахмурився, важко глянув на Ганнусю своїми світлими очима, а потім раптом схопив її за стан, притягнув до свого кремезного гарячого тіла й зашепотів пристрасно:
— Глузуєш? Я не раз спостерігав за тобою, першою реготухою на селі. А що ти знаєш, жорстока красо, про серце чоловіка, коли запалає в ньому вогонь кохання, коли він нічого вже не бачить, окрім очей твоїх звабливих, не може ні про що думати, окрім тебе, такої жаданої, такої вродливої, близької й недосяжної. Скажи, Ганнусю, що?
Ганнуся мовчала, важко та нерівно дихаючи, затиснута в палких та міцних його обіймах. Мовчала, бо не мала чого сказати, бо й справді не знала, що ж відбувається з серцем цього великого чоловіка, не знала, тому що не торкнулося ще її серця юного те почуття дивне, про яке тільки й мови у всіх дівчат і яке в невідомий їй спосіб зводило разом двох зовсім чужих, несхожих між собою людей. Вона не могла сказати, що закохалася в цього мовчазного агронома, та все ж палкі слова тішили її дівоче самолюбство, той маленький паросток справжньої жінки, який ще глибоко ховався у ній. Його слова були як волога, від якої паросток починав тягнутися вгору. О, ця віковічна жіноча потреба — іноді прихована, іноді відверта — подобатися чоловікам, чарувати їх до шалу. Котра з дочок Єви хоч раз у житті не мріяла, бодай потайки, щоб заради неї хтось зовсім утратив голову, дивився пристрасно та відверто, шепотів звабливі слова зізнання?
Ганнуся не була винятком. Звикла до мовчазного та майже благоговійного захоплення сільських хлопчаків, яких вона знала ще замурзаними дітлахами, а відтак потребувала чогось більшого. Принаймні, уваги дорослого чоловіка, мужнього і вродливого, який бентежить та хвилює юні серця пирогівських дівчат. А тим, що цей красень уже мав дружину, ні дівчата, ні сама Ганнуся не надто переймалися, уважаючи, що гостроноса і худюща Галина зовсім не заслуговувала на такого чоловіка.
Гребенко злегка її потряс.
— Ну, то що, Ганнусю, прийдеш?
Ганнуся швидко поглянула на нього, сяйнувши небесною блакиттю очей, потім повільно посміхнулася.
— Подивлюся, — ледь чутно прошепотіла вона і раптом, одним різким рухом вирвавшись з його рук, відбігла вбік і, мов та молода кізочка, гайнула поміж дерев туди, де вже гомоніли дівчата, знов збираючись на ланку. Її босі ноги майже торкалися густого шовку соковитої трави, а на червоних вустах квітла посмішка. І вона голосно зойкнула, коли біля розгалуженої верби ледь не налетіла на матір.
— Мамо?!
Ярослава тільки мовчала, з прихованим докором і незрозумілим сумом вдивляючись у ясні та безтурботні очі своєї єдиної доньки. І коли встигла вона, її блакитноока Ганнуся, зрости та перетворитися на цю красуню? Й звідки в неї оця несерйозність, оця геть негарна звичка вабити до себе чоловіків? Саме чоловіків, а не отих безвусих хлопчаків, що ще з дитинства нерівно дихають до неї, її чарівної Ганнусі? Чого тільки не відчувала сама Ярослава, випадково помічаючи, якими очима задивляються на її дитину пирогівські молодики, але ж то були свої, тутешні хлопчаки, яких Ярослава знала ще дітьми, й вони б не посміли образити Ганнусі, але ж агроном Гребенко… Він був чужим, зовсім чужим у селі, і Ярослава навіть не могла уявити, чого можна чекати від цього чоловіка, особливо тепер, коли побачила, як обіймав він її Ганнусю біля річки, як притискав до себе струнке тіло її своїми міцними ручищами, а донька навіть і не думала вириватися, тільки дивилася на нього й уже потім засміялася та відбігла. Невже вона закохалася, невже серденька її торкнулося це почуття, але ж почуття до кого? До агронома, що має дружину й дитину! Ярослава з острахом та болем вдивлялася в блакитні очі Ганнусі, немов сподіваючись, що зможе побачити в них щось таке, що підкаже, які почуття переповнюють серце доньки. Але нічого, окрім безтурботності, веселості та незрозумілого задоволення, як жінка не намагалася, та помітити не змогла.
А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї з’явилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.
— То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, — не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води