Код да Вінчі - Ден Браун

зверталася до публіки, що вщерть заповнила залу із назвою «Павільйон дофіна». — Нашого сьогоднішнього гостя немає потреби представляти. Це автор численних книжок: «Символіка таємних сект», «Мистецтво ілюмінатів», «Втрачена мова ідеограм», і — увага! — книжку «Релігійна іконологія» написав теж він. Чимало з вас користується його книжками як підручниками.

Студенти в залі енергійно закивали.

— Я планувала познайомити вас з месьє Ленґдоном, розповівши деякі цікаві подробиці з його біографії. Проте... — Організаторка грайливо поглянула на Ленґдона, що сидів на сцені. — Один із присутніх тут щойно передав мені значно... цікавіший матеріал для знайомства.

Вона витягла примірник «Бостон Меґезін».

Ленґдон зіщулився. «Де, чорт забирай, вона його взяла?»

Організаторка почала зачитувати уривки з тієї дурнуватої статті, і Ленґдон відчув, як втискається в крісло дедалі глибше й глибше. Секунд за тридцять публіка вже шкірилася, а мадемуазель і не думала припиняти.

— А відмова месьє Ленґдона розповісти пресі про свою незвичну роль у минулорічному конклаві у Ватикані, безперечно, додає йому балів. — Публіка веселилася. — Хочете почути ще?

Зала зааплодувала.

«Хтось мусить її спинити», — у відчаї подумав Ленґдон, коли організаторка знову заглибилась у статтю.

— Хоч професора Ленґдона навряд чи назвеш красунчиком, як декого з наших молодших номінантів, цей науковець, якому за сорок, має особливий шарм. Його заворожливі манери доповнює низький баритональний голос, про який студентки кажуть, що він «як бальзам для вух».

Зала вибухнула сміхом.

Ленґдон насилу змусив себе усміхнутися. Він знав, що буде далі — якийсь пасаж на зразок «Гаррісон Форд у гарріському твіді» — а позаяк цього вечора він так необачно вдягнув твідовий піджак і светр «Бербері», то вирішив діяти негайно.

— Дякую, Монік, — Ленґдон встав без запрошення і легенько відштовхнув її з подіуму. — «Бостон Меґезін» фантазії не позичати. — І, повернувшись до зали, додав: — Якщо я довідаюся, хто приніс сюди цей непотріб, то попрошу консулат вислати хулігана з країни.

Публіка розсміялася.

— Що ж, друзі, як ви знаєте, сьогодні я розповідатиму про силу символів...

Тишу знову розітнув телефонний дзвінок.

Подумки вилаявшись, Ленґдон узяв слухавку:

— Так!

Як він і думав, це знову був консьєрж.

— Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.

Сон як рукою зняло.

— Ви пустили когось до мого номера?

— Вибачте, месьє, але особа такого рангу... Я не посмів його спиняти.

— То хто ж він у біса?

Та в слухавці вже чулися гудки.

Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.

Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. — Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. — Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.

Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції — це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.

Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

— Можна ввійти? — запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

— А про що, власне, йдеться?

— Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватної справі.

— Як, зараз? — здивувався Ленґдон. — Вже за північ.

— Чи правда, що цього вечора у вас була призначена зустріч з куратором Лувру?

Ленґдон ураз почувся якось дуже незатишно. Він і справді домовлявся з поважним куратором Жаком Соньєром зустрітися ввечері після лекції, але той так і не з’явився.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Ми натрапили на ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд?

Поліцейський тяжко зітхнув і пропхав у щілину дверей миттєвий фотознімок.

Побачивши, що на ньому, Ленґдон заціпенів.

— Цей знімок зроблено менш ніж годину тому. В Луврі.

Розглядаючи фотокартку, Ленґдон за кілька секунд відчув, як його первинна відраза і шок поступаються місцем щирому гнівові.

— Хто міг таке зробити!

— Ми подумали, що, можливо, ви допоможете нам відповісти на це запитання, зважаючи на вашу обізнаність у символах і те, що ви планували зустрітися з ним.

Ленґдон уважно вивчав фотографію, до безмежного жаху тепер додався ще й якийсь благоговійний страх. Це було щось страшне і водночас дуже дивне, воно навіювало тривожне відчуття — десь він уже таке бачив. Понад рік тому Ленґдон теж одержав фотокартку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.

Поліцейський подивився на годинник.

— Мій капітан чекає, месьє.

Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.

— Цей символ і те, що тіло в такій дивній...

— Позі? — підказав поліцейський.

Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.

— Не уявляю, хто міг таке вчинити.

Поліцейський спохмурнів ще більше.

— Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... — він помовчав. — Месьє