Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Я вручила мобільник Тимкові, гордо повернулася і вийшла з кімнати. Природно, моє вухо цілком мимоволі прилипло до демонстративно причинених за мить до цього дверей.

— Дірка, наскрізна… Та я ж не навмисно! Хотів висоту стелі в своїй кімнаті збільшити. У книжці знайшов. Ну, не вийшло. Я ось подумав тут: адже все, що не робиться, то, типу, на краще. А що? Предки виїхали. Ну, раз уже так сталося… Ну це ж, типу, допоможе, — плаксиво виправдовувався Тимко. Спілкуючись із «дядьком Жориком», він чомусь завжди прагнув здаватися молодшим, ніж був. — Я не винен, що її, типу, потривожив. Вона — наша людина?! Та вона… Ну гаразд, буду, типу, ввічливіший…

Я миттю розтанула. Добре все-таки, коли поруч є хтось авторитетний і сильний. Той, хто завжди може поставити нахабного хлопчиська на місце.

«Можливо, я погарячкувала, збираючись іти від Георгія, — почала я виправдовуватись. — Можна просто провчити його… Зробити вигляд, що пішла. А потім, коли Жорик усвідомить бездонну глибину своєї провини і покається… Тоді можна буде й повернутися».

— Катю? — несміливо покликав із кімнати сусід, — дядько Жорик сказав, що я тебе, типу, дуже налякав. Я, типу, це… Не хотів.

— Нічого. Розумію, — я вже пом'якшала та з готовністю закивала, — ремонт річ серйозна…

Артем якось підозріло примружився і зосереджено подмухав на довгий білявий чубчик, що звішувався на обтикані золотавими пушинками очі. По тому, всім своїм виглядом демонструючи напружену роботу думки, сусід таємниче зашепотів.

— Ага, ремонт. Та ти, типу, не хвилюйся. Я вже не дитина, все розумію. Навкруги ж ці… Тобто, сусіди… Тихіше треба… Ремонт, типу, то й ремонт.

— Саме так, — радісно підтримала я, — живеш серед людей, то вже зроби ласку, подбай про гармонійне співіснування з ними. До речі, той чудернацький диск, який ти вчора слухав цілу ніч, мені перепишеш. Гаразд?

— Ноу проблем, — посміхнувся сусід, — це був ремікс Земфіри і «Рамштайна». Хтось із наших зробив і виклав у інтернет. А я скачав. Добре, що тобі сподобалося.

— Краще б я дізналася про цей диск у якийсь інший спосіб.

Сусід почухав біляву потилицю, широко посміхнувся, і став при цьому схожим на Жорика в моменти нападів Шкідливості. Він розвів руками, демонструючи, що не в змозі будь-що змінити.

— Ну не можу я слухати музику тихо!

— Я завдяки тобі незабаром взагалі не зможу музику слухати, — огризнулась я.

І тут я уявила, як це веснянкувате диво замішуватиме розчин, заліплюватиме дірку, зафарбовуватиме пляму… Я муситиму з ним про щось розмовляти, щось відповідати на його веснянкуваті запитання… Це остаточно позбавить мене можливості пережовувати свою Велику Образу та займатися самореанімацією.

Ет, ані хвилини спокою! Взагалі, раз уже день все одно доведеться присвятити навколишньому світові, краще було б змотатися на дачу до батьків. Мама давно просила заїхати допомогти. Їй чомусь закортіло раптом звільнити міську квартиру від усілякого мотлоху та перевезти його на дачу.

— Слухай-но, — звернулась я до сусіда, — скажи, тебе ж можна тут самого залишати? Ти ж більше нічого не розтрощиш?

— Кривдиш, — Артем скривився, — дядько Жорик мені все життя довіряв. Ключі ваші, типу, вічно в моїх предків зберігаються.

— Мало там що, — я справді трохи переборщила. Ображати недовірою Тимка було свинством. — А раптом ти якесь там Дитинча Дєточкіна.

Я спробувала звести розмову на жарт.

— Діти Дєточкіна, між іншим, у квартиру не полізуть, — вирішив повчити мене сусід, який начитався кримінальних газет, — вони тільки автомобілі крадуть. І потім, ніколи вони порядним людям жодної шкоди не завдавали.

— Ну гаразд, гаразд. Тобі б адвокатом виступати, — поквапливо закивала я і кинулася вдягатись.

Нашвидкуруч прикрила всі меблі в кімнаті газетами, згорнула килим, звернулася до сусіда з іще одним слізним благанням не розгромити квартиру остаточно і кулею вилетіла на сходовий майданчик. Страшенно хотілося побути на самоті. Трапляється іноді такий стан, коли присутність сторонніх нестерпна. За кермом улюбленого «Форда» я сподівалася за звичкою піддати себе самоаналізу та з’ясувати нарешті, як поводитися далі. Стосовно життя в цілому і щодо Жорика зокрема.

У голові чомусь крутилося зауваження Артема про шляхетність Дітей Дєточкіна. Річ у тім, що не так давно в нашому доволі спокійному місті з'явилося загадкове угруповання під назвою «Діти Дєточкіна». Мало не кожні три дні вони викрадали автомобіль, залишаючи замість машини візитку угруповання (на жаль, без номерів телефонів і адрес, але з незмінним написом «Діти Дєточкіна на варті справедливості»). Причому, ні «супернаворочені» сигналізації, ані складнокодовані замки, ніголомозі охоронці не могли зупинити викрадачів. Уся міська міліція ось уже два тижні перебувала в стані бойової готовності. Судячи з назви угруповання, викрадачі претендували на роль послідовників героя фільму «Берегись автомобиля».

Теж мені Робін Гуди… Не знаю… «Я краду тільки в багатих!» — мені завжди здавалося сумнівним таке виправдання крадіжки. І потім, якщо в цьому світі справді є люди, готові судити про те, хто нажив своє добро чесно, а хто ні, то їх негайно слід показати психіатрам для вивчення яскраво вираженої манії величності.

«На щастя, мій старенький «Форд» ніяких злочинців не зацікавить, — посміхалась я дорогою. — А якщо й зацікавить, то до гаража їм потрапити ну ніяк не вдасться. Хіба що доведеться викрадати авто разом із гаражем…» Турбувалася я більше для порядку, аніж серйозно, оскільки Діти Дєточкіна крали тільки нові іномарки. Моя власність вочевидь була в повній безпеці. «Форд», подарований мені благовірним ще в період його, Жорикових, залицянь, мешкав поки що в