Українська література » » Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

---
Читаємо онлайн Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
над майданом і полетіла. Вечорове небо крижаніло над спорожнілим майданом.

Іполитові Матвійовичу час було йти. Все, що мало народитись того дня, народилось і було записано в його грубі книжки. Всі, хто мав охоту одружитись, були одружені і теж записані в грубі книжки. І не було тільки, на явний розор трунним майстрам, жодного смертельного випадку. Іполит Матвійович поскладав справи, сховав у шухляду повстяну подушечку, розпушив гребінцем вуса і, мріючи про, вогнедишний суп, збирався був піти геть, як двері канцелярії розчахнулись, і на порозі став трупних справ майстер Безенчук.

— Шанування дорогому гостеві, — посміхнувся Іполит Матвійович. — Що скажеш?

Хоч дика морда майстра й сяяла в навислих сутінках, але сказати він нічого не зміг.

— Ну? — спитав Іполит Матвійович суворіше.

— «Німфа», туди її в гойдалку, хіба товар дає? — невиразно вимовив майстер. — Хіба ж може вона покупця вдовольнити? Домовина — вона самого лісу скільки потребує…

— Що? — спитав Іполит Матвійович.

— Та от «Німфа»… їх три родини з одної торгівлі живуть. Уже у них і матеріал не той, і обробка гірша, і китиця рідка, туди її в гойдалку. А я — фірма стара. Тисяча дев'ятсот сьомого року заснований. У мене труна — огірочок, добірний, аматорський…

— Ти що ж це, з глузду з'їхав? — лагідно запитав Іполит Матвійович і рушив до виходу. — Здурієш ти серед домовин.

Безенчук запобігливо рвонув двері, пропустив Іполита Матвійовича наперед, а сам ув'язався за ним, тремтячи немов з нетерпіння.

— Ще коли «Ласкаво просимо» було, тоді це так! Проти їхнього глазету жодна фірма, навіть у самій Твері, встояти не могла, туди її в гойдалку. А тепер, одверто скажу, кращого за мій товар не найдете. І не шукайте навіть.

Іполит Матвійович гнівно оглянувся, подививсь якусь мить на Безенчука сердито і пішов трохи швидше. Хоча жодної прикрості на роботі йому сьогодні не трапилось, проте почував він себе досить-таки погано.

Три власники «Німфи» стояли біля свого закладу в тих самісіньких позах, в яких Іполит Матвійович залишив їх уранці. Здавалось, з того часу вони не сказали один одному слова, але разюча зміна в обличчях, таємниче задоволення, що томно миготіло в їхніх очах, свідчило: вони знають щось особливе.

Угледівши своїх комерційних ворогів, Безенчук одчайдушно махнув рукою, зупинився і зашепотів услід Вороб'янінову:

— Уважу за тридцять два кербелі.

Іполит Матвійович поморщився і прискорив ходу.

— Можна в кредит, — додав Безенчук.

А троє власників «Німфи», не говорили нічого. Мовчки вони рушили слідом за Вороб'яніновим, раз у раз знімаючи картузи і ввічливо вклоняючись.

Розгніваний до краю дурним приставанням майстрів, Іполит Матвійович швидше, аніж звичайно, вибіг на ґанок, роздратовано витер об східці багнюку і, відчуваючи непереможний напад апетиту, ввійшов у сіни. Назустріч йому з кімнати вийшов червоний як жар священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір. Підібравши правою рукою рясу і не помічаючи Іполита Матвійовича, панотець Федір помчав до виходу.

Тут Іполит Матвійович помітив надмірну чистоту, новий, разючий безлад нерясної меблі і відчув лоскоти в носі від сильного запаху медикаментів. У першій кімнаті Іполита Матвійовича стріла сусідка, агрономша Кузнецова. Вона зашепотіла і замахала руками:

— Їй гірше, вона щойно сповідалась. Не грюкайте чобітьми.

— Я не грюкаю, — покірно відказав Іполит Матвійович. — Що ж таке сталося?

Мадам Кузнецова закопилила губи і показала рукою на двері другої кімнати.

— Жахливий серцевий напад.

І, повторюючи явно чужі слова, що сподобались їй своєю значущістю, додала:

— Не виключена можливість смертельного кінця. Я сьогодні цілісінький день на ногах. Приходжу вранці по м'ясорубку, дивлюсь — двері відчинено, в кухні нікого, в Цій кімнаті теж, ну, думаю, пішла, мабуть, Клавдія Іванівна по борошно на паску. Вона нещодавно збиралася. Борошно тепер, самі знаєте, як не купиш заздалегідь…

Мадам Кузнецова довго іще розповідала б про борошно, про дорожнечу і про те, як вона найшла Клавдію Іванівну, яка лежала біля кахельної грубки в зовсім мертвотному стані, але стогони з сусідньої кімнати боляче вразили слух Іполита Матвійовича. Він швидко перехрестився трохи затерплою рукою і пройшов до тещиної кімнати.


Розділ II
Смерть мадам Пєтухової

Клавдія Іванівна лежала на спині, підклавши одну руку під голову. Голова її була в чепчику інтенсивно абрикосового кольору, що був в якійсь моді якогось року, коли дами носили «шантеклер» і тільки починали танцювати аргентінський танок танго.

Обличчя Клавдії Іванівни було урочисте, але на ньому не було жодного виразу. Очі дивились у стелю.

— Клавдіє Іванівно! — гукнув Вороб'янінов.

Теща швидко заворушила губами, але, замість звичних для вуха Іполита Матвійовича трубних звуків, він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце йому тьохнуло. Блискуча сльоза несподівано швидко викотилася з ока і, наче ртуть, ковзнула по обличчю.

— Клавдіє Іванівно, — повторив Вороб'янінов, — що з вами?

Але на це знову ні слова. Стара заплющила очі і ледь перехилилась набік.

До кімнати тихо увійшла агрономша і повела його за руку, мов хлопчика, якого ведуть умиватися.

— Вона заснула. Лікар звелів її не турбувати. Ви, голубе, от що — підіть-но до аптеки. Нате квитанцію і довідайтесь, почім пузирі на лід.

Іполит Матвійович у всьому скорився мадам Кузнецовій, відчуваючи її незаперечну вищість у таких справах.

Відгуки про книгу Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: