Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва

Авенір теж роззирнувся накруги, наче віддаючи належне кімнаті.

— Може, ми спочатку вип’ємо кави, а потім ви оглянете квартиру? Чи краще навпаки — спочатку ви оглянете квартиру? — спитала господиня.

Авенір попрохав дозволу спочатку подивитися квартиру і дещо сфотографувати. Він дістав свою цифрову камеру і помахав нею у хазяйки перед носом, таким чином запитуючи дозволу.

— Звичайно, ви ж для того і прийшли, — люб’язно погодилася господиня.

Поки вони блукали величезною квартирою з кімнати до кімнати, проходячи під високими арками, господиня розважала гостя бесідою. Дейкало намагався відповідати своїй ролі, вставляючи зауваження типу:

— О, я бачу, ваші меблі — класика світового дизайну. Цей набір — стіл, стільці і комод, — він торкнувся рукою круглого обіднього столу, — очевидно, від Cassina, виготовлені за дизайном Чарльза Макінтоша.

Пані Оліяр кивала головою, погоджуючись. У іншій кімнаті Авенір вказав на журнальний столик:

— А це, вочевидь, дизайн Френка Ллойда Райта.

Хазяйка знову кивнула. Їй, певно, лестило, що знаменитий журналіст визначав її меблі як стильні та дизайнерські.

— Мені подобаються меблеві римейки, — глибокодумно заявив Авенір. — Вони надають інтер’єру смислової глибини. Ви дозволите це сфотографувати?

Пані Оліяр розцвіла у посмішці. Дейкало старанно клацав фотоапаратом на всі боки. А господиня тим часом без угаву балакала.

— Ця квартира стала завеликою для мене, — повідомила вона. — Я хочу її продати і купити щось менше і затишніше. Ви не глузуватимете з мене? Я мрію купити будиночок у Криму.

Авенір запевнив, що жити в Криму завжди було його мрією.

— А ще хочеться помандрувати світом. Подивитися різні країни.

Авенір сподівався, що його візит виглядає не надто підозріло.

Повернувшись до вітальні, господиня покликала жінку, яка відчиняла Дейкалу двері, і попросила подати каву.

За кавою пані Оліяр продовжувала говорити. Відчувалося, що вона любить побалакати, особливо про себе. Вочевидь, жінка не мала подруг, жила самотньо, тому Авенір був для неї просто знахідкою.

І Авенір залюбки слухав, чекаючи, коли вона пробалакається про головне.

Так він довідався, що пані Оліяр колись служила секретаркою у пана Оліяра. Овдовівши, він був таким самотнім! Вона співчувала йому, і якось так сталося, що вони одружилися. Його донька на той час вчилася в Англії у приватній школі. Він був зовсім самотній, а здоров’я вже не те, що у молодості. У обов’язки пані Оліяр входило нагадувати йому про ліки, про чисту сорочку, підбирати краватки, міняти носові хустинки… Вона була настільки віддана йому!

Авенір притакував, заохочуючи жінку до відвертості.

— Він загинув так нагло. Для мене це був страшенний удар. Я весь час присвячувала йому. Не мала навіть змоги бачитися з друзями.

«Або ж старий тобі не дозволяв, — подумки відмітив Авенір. — Мабуть, він тобі не дуже довіряв, ластівко, інакше не залишив би всі гроші дочці».

Дейкалу вдалося довідатися про умови заповіту. Про них йому розповів колега, якій вів рубрику світської хроніки у їхній газеті. Свого часу цей заповіт наробив галасу і зробив Тому Оліяр однією з найпривабливіших наречених країни. Але вона померла слідом за батьком, і тепер всі гроші перейшли у спадок мачусі. Інших родичів в Оліярів не було.

Точної кількості грошей колега Дейкала не знав, але шмат був ласий. А пані Оліяр, судячи з усього, полюбляла розкіш. Та й за старого вона інакше навряд би чи вийшла. Але між неї і грошима спочатку стояв старий чоловік, а потім пасербиця. Можливо, після смерті старого вона вже поклала око на багатство, коли з’ясувалося, що чоловік все залишив дочці.

Чи не така ситуація може примусити звернутися до Володарки?

Авенір вирішив зробити пробний постріл.

— А ви знаєте, — дочекавшись паузи у потоці слів, сказав він, — я був знайомий із вашою пасербицею.

— З Томою? — здивувалася господиня. — Що ви кажете!

— Бачився з нею у кав’ярні на Пушкінській.

— У кав’ярні? Звичайно, де ж іще…

Вона зітхнула.

— Тома була занадто самостійною. Винаймала на Подолі квартиру, там завжди ошивався всілякий набрід. До моїх порад вона не дослухалася. Батько дуже переживав за неї. Добре, що він не дожив… Ви знаєте, що вона померла?

— Так. Вам нелегко доводилося. Мабуть, прикривали її грішки перед батьком?

Пані Оліяр засміялася:

— Доводилося, щоб дуже не засмучувати його. Я багато на що заплющувала очі. Але вона зв’язалася з поганою компанією.

— Я це зрозумів, щойно зустрівши її.

Авенір підвівся.

— Дякую вам, пані Оліяр. Покваплюся доповісти редакторові, що завдання виконане. До побачення.

Господиня також підвелася', щоб провести Дейкала до дверей.

Вже стоячи на порозі, Авенір раптом спитав:

— Вам нелегко жилося, я бачу. Ви не пробували звернутися до Володарки?

Обличчя господині миттю спотворив жах. Воно побіліло під товстим шаром косметики. Проте жінка спромоглася вимовити:

— Якої Володарки? Я такої не знаю!

Авенір навіть пожалів її.

— Даруйте. Мені чогось здалося, що вам