Бомба для голови - Юліан Семенов
— До моїх послуг, — замислено повторив Берг, — ну що ж, хай буде так. Що ви можете сказати про заяву редактора Ленца?
— Це брехня.
— Кому вигідна ця брехня? Ви знайомі з редактором Ленцом?
— Ні.
— Ленц твердить, що ви знайомі.
— Він міг знати мене. Я його не знаю.
— Де він міг бачити вас?
— Я ж не голка в скирті сіна. — Люс знизав плечима. — Ми могли бачитися на фестивалях, прийомах…
— Коли й навіщо ваша людина передала йому плівку?
— Яка людина? Це нісенітниця! Допитайте моїх помічників… Яка плівка?!
— Ви зараз працюєте над фільмом?
— Це відомо з газет, пане прокурор.
— Я на цей раз не читач, пане Люс, я службова особа, яка веде розслідування. Отже, над чим ви зараз працюєте?
— Я знімаю картину, яка називається «Берлін залишається Берліном». Така відповідь вас улаштовує?
Берг поглянув на Люса з-під товстих скелець своїх діоптричних окулярів і сказав:
— Цілком. У якій ролі ви виступаєте в новому вашому фільмі?
— Я виступаю в моєму новому фільмі як автор.
— Як розуміти поняття «автор фільму»? Автор фільму — це сценарист?
— У фільмі «Берлін залишається Берліном» я виступаю як сценарист, режисер, оператор і автор музики.
— Тепер мені все ясно, пане Люс, дякую вам. На якому етапі зараз робота над фільмом?
— На завершальному.
— Ви знаєте всіх ваших співробітників?
— Так.
— Що ви робили дев’ятнадцятого серпня?
— Знімав. На вулицях. Так, так, саме на тих, які було показано по телебаченню Ленцом. Я знімав того дня ті ж самі об’єкти, які показав телеглядачам Ленц.
— Коли ви познайомилися з Кочевим?
— З цим болгарином? Я його в очі не бачив!
— Ви допускаєте думку, що хтось із ваших співробітників міг залучити його до зйомок?
— Треба запросити план робіт того дня, пане прокурор. Я не можу зараз сказати з усією впевненістю, чи вели ми тоді хронікальні зйомки прихованою камерою, чи асистенти організували відкриту масовку…
— Що значить «прихована камера»?
— Це така камера, яку не повинні бачити люди, щоб вони поводилися природно… багато хто ціпеніє перед об’єктивом чи мікрофоном…
— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?
— Сотні разів.
— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?
— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!
— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?
— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?
— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?
— Так.
— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?
— Ні. Запитання абсолютно точні.
— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?
— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?
— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?
— Ні.
— Ви наполягаєте на цьому твердженні?
— Так.
— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.
— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!
— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.
— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…
— Ви що, розлучилися з дружиною?
— Я? Ні. Чому?
— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?
— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…
— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?
— Так, це наша… Це моя шкатулка.
— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?
— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.
— А ви відповідайте правду.
— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?
— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?
— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…
— Причина?
— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…
— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?
— Так.
— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?
— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.
— Як у вас тепер з грошима?
— Погано, як завжди.
— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…
— Шкатулка була замкнута?
— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?
— Там я був в окулярах…
— У темних?
— У димчатих.
— А ваша дама?
— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…
— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…
— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…
— Розумію. А
