«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Підшукайте мені, Мері, достойну пару, і я з задоволенням поставлю крапку над «і», — Сідалковський перехилив чарочку солодкого вермуту. — Рано чи пізно всі ми понесемо голови на Голгофу…
— О боже, — злякалася Мері. — Не говоріть так страшно.
— Не лякайтесь, Мері. — Сідалковський, здається, п'янів і починав сам собі подобатися. — Тільки сміливі й сліпозакохані роблять це у ранній молодості. Вони, як дальтоніки, бачать своє майбутнє в одному кольорі — рожевому. А сімейне життя, між іншим, здебільшого чорно-біле. Старі й досвідчені парубки ніколи не міняють своєї свободи на ешафот. А якщо й віддають її, то несподівано і з боєм, аби потім усе своє сімейне життя боротися за втрачені позиції. Є ще третя категорія молодих людей — це свідомі середняки. Вони свою незалежність міняють на затишок, спогади — на дачу, а мрії — на автомобіль і тільки після такого товарообміну заспокоюються…
— Ви, мабуть, належите до третьої категорії? — сказала Мері.
— Люблю здогадливих мам…
— Ви мене обіжаєте, Сідалковський.
Мері, як надалі й ми називатимемо Карапет, щоб не ображати її вічної молодості, почала прибирати зі столу. Сідалковський підвівся, випростався і, розігнавшись, стрибнув у ліжко. Він падав у постіль, наче майстер спорту із стрибків у воду, і так довго не з'являвся на поверхні, що Карапет не витримала:
— Ви падаєте на перини, як парашутист…
— Десантник, — уточнив Сідалковський і простягнувся на весь свій зріст, не скидаючи черевиків. Мері сама зняла з нього взуття і, залишивши на підлозі свої пантофлі на пористому високому каблучку, вилізла на ліжко. За цих п'ять днів вона так звикла до Сідалковського, що, здавалося, знала його раніше, ніж він народився.
— Ви ніжний, як мочалка, — вона пригорнулася до нього. Від неї пашіло таким жаром, що Сідалковський був певний: якщо роздягнутися, то можна й загоріти. — Одверніться, Сідалковський. Я теж переодягнусь.
— Ви ще мене соромитеся?
— Аякже, — відповіла Мері. — Я усе ж таки натуральная женщина. Чого ви найбільше не любите, Сідалковський? — запитала раптом.
— Паперових костюмів для мерців, — відповів, не задумуючись, Сідалковський.
— Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на «ви». І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки, — мрійливо похитала головою Карапет. — І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли. — Карапет забралася під ковдру. — Ви Марко Плут[5], Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?
Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою — навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.
РОЗДІЛ XII,
в якому розповідається про колег-селекціонерів, глухе містечко, несподівану зустріч, єдиний пасажирський поїзд, двічі стріляного зайця, листи, лікарку, хобі, горобців, холостяка у відрядженні, Адама і Єву
Десь приблизно в той самий час, коли Сідалковський прибув з периферії в столицю, із столиці на периферію відбув антипод (натурою і зростом) Сідалковського, касир «Фіндіпошу» Адам Баронецький. Він зійшов на станції так званого глухого містечка, де жінка, через дрібницю полаявшись із чоловіком, навіть якби хотіла, не може зрадити з чужим, бо воно таке тісне й невеличке, що кожний знає про іншого більше, ніж він сам про себе. Моди приходять сюди з таким запізненням, що у приїжджого складається враження, ніби вони набагато випереджають столицю. Колись воно називалося райцентром і мало кілька двоповерхових будинків, могло б мати й ще стільки, якби їх раптом не перенесли в укрупнений район. Отож залишилися тут селищна Рада, держбанк, держстрах і філія контори зв'язку на дві телефоністки, які при бажанні могли з'єднати вас із будь-яким штатом Америки, але тільки не з сусіднім селом. Телефонні розмови тут точилися тільки ділові, на зразок протоколів чи телефонограм, бо про їхній зміст дізнавався кожний житель рівно через півгодини. Може, саме тому з телефоністками у містечку добрі стосунки підтримували всі і віталися, як з директором чайної, у котрого завжди десь у підсобці було пляшкове пиво і прихована — на всякий пожежний — горілка з перцем. Телефоністки знали якщо не все, то майже все: і найпотаємніші таємниці, і хто в кого закоханий, і хто з ким хотів би зустрічатися, — раніше за тих, хто ще тільки виношував такі плани.
Єдиний пасажирський поїзд «Янушполь — Кобилятин-Турбінний через Жорнівку» прибував сюди раз на добу (ним, до речі, приїхав і Адам Баронецький), і це було справжнім святом. За півгодини до прибуття поїзда на станцію сходилися, як на ярмарок, майже всі мешканці містечка. Цей поїзд вони зустрічали й проводжали щодня, хоч часто самі нікого не зустрічали і не проводжали. Тут призначалися зустрічі — як ділові, так і любовні. Перші відбувалися в пристанційному буфеті за кухлем бочкового пива і неодмінною «стограмівкою» (назва чисто символічна), другі — у призалізничній лісосмузі чи напівзабутому скверику залізничників, який навіть навесні нагадував про пізню осінь.
У будень сюди приїжджало не більше одного пасажира, в свято — два-три. Усіх приїжджих тут знали, як і свою біографію. Навіть якщо хтось приїжджав уперше, то заздалегідь здогадувалися, з якою метою той прибув. Адам Баронецький же прибув інкогніто, як гоголівський ревізор, і це одразу викликало в місцевих жителів підсилений інтерес до нього: хто він, чого приїхав?
Адам ще не встиг ступити на перон, як його почали безцеремонно розглядати, міряючи з ніг до голови, наче досвідчені іхтіологи спійману, але не відому досі рибу. Кухлик готовий був провалитися крізь землю, але перон саме перед тим заасфальтували і йому це не вдалося. Численне й поважне плем'я відвідувачів привокзальної площі катастрофічно зростало. Адам зробив якийсь незрозумілий пірует на всі, які тільки були в природі, градуси (тобто крутнувся на місці) й рушив у бік вивіски, яку розуміли навіть інтуристи: «Буфет».
Раптом з натовпу вибігла зграйка дівчаток з квітами і попрямувала
