Недоступна примха - Ксана Рейлі

— Тільки не говори, що думаєш, що це я розповсюдив інформацію про тебе, — сказав Давид, коли підійшов до мене.

— Я вже не знаю, що думати, — прошепотіла я та глянула на нього, — і кому вірити.

Він раптом схопив мене за руку та потягнув в іншу від коледжу сторону. Я не пручалася, але це змусило мене гірко усміхнутися. Мабуть, Давид таки дійсно соромиться мене, якщо не хоче, щоб усі бачили, що ми розмовляємо.

— Годі! — крикнула я та забрала свою руку. — Чому ти не хочеш розмовляти зі мною при всіх? Чому ми постійно з'являємося порізно? Я не розумію! Скажи мені, хто ми одне для одного?

— Ми — більше, ніж ти думаєш, — відповів хлопець. — Для мене точно.

— Я цього зовсім не помітила. Боюся, що ти все ж використовуєш мене. Можливо, це така ваша з Камілою гра? Це ж вона поділилася зі всіма моєю правдою. Я впевнена в цьому, але… Сумніваюся, що не без твоєї допомоги.

— Думаєш, що це я дав їй ті папери? — спитав Давид, насупившись.

— Я не знаю, — прошепотіла я та втомлено потерла своє обличчя. — Мені хочеться вірити тобі. Чому ти не знищив їх тоді, коли я розповіла тобі усе про себе?

— У мене не було й думки, що їх хтось знайде. Каміла приходила до мене декілька днів тому. Я не був вдома, а мама відправила її в мою кімнату. Коли я повернувся додому, то Каміли вже не було. Мама сказала, що вона кудись дуже поспішала. Я написав їй повідомлення та спитав, навіщо вона приходила. Камі відповіла, що просто хотіла поговорити. Я не дав цьому ніякого значення, але саме тоді вона могла знайти ці папери. Вони були в моїй кімнаті.

— Виходить, що Каміла порилася у твоїх речах і знайшла інформацію про мене?

— Можливо, — Давид видихнув. — Я не знаю.

— Насправді я навіть рада, що усі дізналися правду, — сказала я та обійняла себе руками. — Мені шкода, що не встигла дівчатам розповісти раніше. Я тепер виглядаю в їхніх очах брехухою.

— Впевнений, що вони зрозуміють тебе.

— А ти? — спитала я, уважно глянувши хлопцеві в очі.

— Що я? — перепитав він.

— Ти тепер кинеш мене? Чи, може, нам доведеться переховуватися від усіх? Якщо ти соромився мене тоді, коли усі думали, що я — родичка Віталія Степановича, то навіть не уявляю, що відчуваєш зараз.

— Я ніколи не соромився тебе, Валентино, — твердо сказав Давид. — Була лише одна причина, чому я мовчав про нас.

— Яка? — поцікавилася я, хоча вже і знала відповідь.

— Бо Камі попросила мене про це. Вона не хотіла, щоб усі говорили, що я кинув її заради іншої. Це б похитнуло репутацію Каміли.

— Я дуже рада, що ти хвилюєшся за її репутацію більше, ніж за мою, — буркнула я. — Якби я попросила тебе розповісти усім про нас, ти б зробив це?

— Так! — рішуче відповів Давид.

— Чомусь я не вірю тобі.

— В цьому й проблема.

Я глянула на хлопця, а він дивно посміхнувся. Давид відвів погляд і видихнув. Мабуть, йому теж не подобалася ця незрозуміла ситуація.

— Мені треба подумати, — сказала я і повільно відійшла від нього.

У моїй голові було надто багато думок. Мені хотілося вірити Давиду, але я все ще не довіряла йому. Навіть коли було боляче мені, він думав про Камілу. Неприємний укол ревнощів з'явився всередині. Мабуть, ця дівчина завжди буде для нього особливою. Я довго питала себе, чому вона так важлива для нього, але відповіді мені не вдалося знайти.
Попри те, що дівчата прийняли мою правду, між нами з'явилася напруга. Я розповіла їм усе про себе. Здавалося, ніби вони зрозуміли мене, але я помітила в їхніх очах обережність. Мабуть, вони тепер сумнівалися, чи варто вірити мені.
Захотілося поговорити з кимось, з ким я буду сама собою.
Наступного дня я не пішла в коледж. Не хотілося ставати центром уваги для пліток. Було б неприємно чути шепотіння інших за моєю спиною, тому я впевнено попрямувала до Паші. Хоч наші стосунки зараз далекі від дружніх, я все ще хотіла помиритися з ним.
Я одразу ж помітила його за барною стійкою. Він зосереджено наливав комусь каву. Легка усмішка з'явилася на моєму обличчі. Я підійшла ближче до нього, а тоді сіла на стілець. Краєм ока хлопець побачив мене. Він віддав горнятко з кавою офіціантці, а тоді підійшов до мене.

— Привіт! — одразу ж сказала я. — Як ти?

— Усе добре, — відповів хлопець. — Каву, чай?

— Каву, якщо можна.

Він кивнув і взявся до роботи. Весь цей час я спостерігала за ним. Його кучері стали довшими, тому він зав'язав їх ззаду в короткий хвіст. Через декілька хвилин переді мною з'явилася чашка з кавою.

— Я так розумію, ти прийшла поговорити? — спитав Паша.

— Мені тебе не вистачає, — сказала я. — Знаєш, коли усі дізналися правду про мене, то я різко стала їм непотрібною. Тася і Ліса вдають, що все в порядку, але я помітила, що це далеко не так.

— Тобто дізналися правду? — перепитав хлопець, насупившись.

— Хтось розповсюдив інформацію про мене, моїх батьків. Думаю, що це Каміла.

— Чому?

— Бо більше нема кому. Впевнена, що це її рук справа. Ем… — я підсунулася ближче до хлопця. — Ти ж нічого їй не розповідав, правда?

— Думаєш, що це я їй допоміг знайти інформацію? — спитав Паша та похитав головою. — Ти справді вважаєш, що я міг це зробити? Якщо для тебе наша дружба не означає нічого, то це не означає, що для мене теж.

— Вибач, — прошепотіла я. — Просто я вже не знаю, що думати. Ще раніше Давид зібрав інформацію про мене. Це все було на паперах і їх… Їх знайшла Каміла.

— Тобі не здається, що це міг зробити твій коханий? — пробурмотів Паша.

— Але навіщо йому це? — спитала я, насупившись.

— Наприклад, щоб підставити Камілу. Може, він таким чином хоче піднятися у твоїх очах, щоб швидше отримати свою ціль.

— Яку ще ціль?

— Тебе.

Я декілька секунд дивилася на Пашу, а потім просто засміялася.

— Це безглуздо!

— Чому? — спитав хлопець і уважно подивився на мене. — Він підставляє Камілу, а також відкриває твою правду. Всі від тебе відвертаються і залишається лише один-єдиний Давид. Ти звикаєш до нього і ще більше захоплюєшся цим. Тоді з кожним днем твоя довіра до нього зростатиме. Зрештою він отримає