Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Скоротлива слабкість проходила. Відчай на обличчі змінювався холоднокровністю, беземоційністю та дратівливістю. Воно на краще. Так чоловікові буде простіше впоратися, а Маргариті легше піти. Нехай зараз наговорить більше гидоти, тоді її не мучитиме тягар провини. 

– Обручка тобі треба? – не глянувши на дівчину, пройшов повз, до кабінету. 

Одинцова полегшено видихнула, сподіваючись, що розсудливість хоча б цього разу візьме над Кирилом гору і він усе зрозуміє, відпустить спокійно, не утримуючи. Поспіхом стерла з обличчя солоні сльози та рушила слідом.  

Рощин підозріло спокійно підійшов до бару, дістав пляшку коньяку, хлюпнув у келих, осушив одним ковтком. Повторив процедуру вкотре та, між іншим, зазначив: 

– Шикарний коньяк. Тридцять років витримки. Зберігав для особливого випадку. Настав по ходу, – їдко посміхнувся, – Не щодня дівка, вирвавши серце, біжить до іншого. Давай зараз відверто: чому він? 

Одинцова відкрила рота, збираючись відповісти. Кирило зупинив помахом руки та колючим: 

– Давай без цього всього типу, він хороший, а я – бандюган, а тобі, як правильній дівчинці, доньці самого генерала із СБУ, не варто плутатися з кримінальним авторитетом. Стільки років тебе це не бентежило. 

– Я кохаю його, – на видиху зізналася Маргарита.

Кирило скривився, наче з'їв кислий лимон. Зі стукотом поставив склянку на стіл. На нетверезих ногах пройшовся кабінетом туди-сюди, сунувши руки в кишені. Зупинився біля вікна. 

– Запитати хотів, чому його любиш, а не мене, а потім подумав – напевно відповіси, що люблять не за щось, а бла-бла-бла ... 

Гидливо пересмикнув плечима. Повернувся до столу, пошурувавши в кишені штанів, витягнув каблучку. Покрутив на світлі роздивляючись і, грюкнувши долонею по стільниці, поклав поруч із сумкою Маргарити. 

Вона з сумнівом спостерігала за діями чоловіка. Дивно було виявити, що Рощин носив обручку Олега весь цей час із собою. Та ще дивнішим був спокій, як затишшя перед бурею. Кирило ніколи не залишався переможеним і не вмів мирно сприймати це. Особливо після зізнань, що оголювали нерви. 

В якийсь момент понадіялася, адже всі змінюються, Кирило не виняток. Те, що відбулося за останні місяці, здорово трансформувало їх усіх. Події не пройшли безслідно і для Рощина. Зробила кров вперед, бажаючи забрати те, за чим з'явилася. Рука торкнулася витонченого кільця, коли чоловік перехопив її долоню та потягнув дівчину на себе. Вдавлюючи в груди, глузливо прошипів: 

– Невже справді вирішила, що я так просто віддам тебе йому? 

– Кириле, відпусти, мені боляче, – смикнувшись, обурилася Одинцова. 

– А мені не боляче? – заволав струснувши. Міцніше стиснув однією рукою за талію, іншою пройшовся по тілу, торкнувся губами шиї, – Думаєш, мені не боляче чути освідчення в коханні іншому від своєї жінки? Спостерігати, як та, заради кого на все ладен був, зрадливо звалює до чужого мужика? 

– Кирило, ти п'яний, – звиваючись і вивертаючись від дотиків, благала Рита. 

Ось і переступив Кирило незриму межу між спокоєм і люттю. Варто було користуватися його швидкоплинним замішанням і йти, а не чекати чогось. Він правий – дурепа вона і є дурепа. 

– П'яний, – покриваючи шию дівчини незграбними поцілунками, безсоромно погодився Рощин, – Але я не для того втікав від твого татка, щоб отримати відворот-поворот. Ти моя. Була. Є. І будеш. 

Пересмикнувшись, Одинцова вперлася долонями в груди чоловіка і щосили відштовхнула, вириваючись на волю. Рощин похитнувшись, зачепив статуетку на столі, впав на диван. Алкоголь дав про себе знати й це було на руку дівчині. 

– Я не твоя, Кирило! Досить вважати мене своєю іграшкою! – впевнено заявила і, хапаючи обручку з сумкою, розвернулася, щоб втекти. 

Кілька кроків не вистачило, щоб опинитись у під'їзді. Кирило наздогнав її. Відштовхуючи від дверей, грубо притис до стіни. Щось холодне і металеве втиснулося в скроню і потім Маргарита зрозуміла, що це пістолет. Рощин приставив до її голови пістолет! 

– Я тебе не відпускав! – виплюнув чоловік. Намацавши її долоні, змусив розтиснути та випустити з рук прикрасу та клатч, – Ти вийдеш звідси або зі мною, або зовсім не вийдеш! 

Паніка знову заволоділа дівчиною. Знала, що у такому стані Кирило здатен на все. Наприклад, вистрілити у неї. Потім, звісно, шкодуватиме, а зважаючи на те, що повзав у ногах, може навіть плакатиме. Але це потім, по факту здійсненного. Щодо зараз, Маргарита вже не хотіла вмирати, коли попереду замаячила перспектива щасливого, безтурботного життя з коханим чоловіком. Можливо, все міраж, збудований її уявою, проте якщо отримає кулю в скроню, точно ніколи не дізнається про це. 

– Кирило, ти не мусиш цього робити, – пролепетала Одинцова, – Це ж я, твоя Королева. Ти сам казав, що не зможеш без мене.

– Так, – розпливаючись у самовдоволеній посмішці, погодився чоловік, – Саме тому зараз ти поїдеш зі мною. Ми розпочнемо нове життя. Тобі доведеться покохати мене та забути Вовкодава. 

– Кирило… – нервово ковтнувши, спробувала заперечити Маргарита. 

Не вийшло. Рощин, опустивши пістолет, безцеремонно підштовхнув дівчину до дверей і потяг до ліфта. У ці секунди вона гадки не мала, куди її веде Кирило і що за цим станеться, але в голові прокручувалась лиш одна думка: «Олеже, знайди мене. Ти завжди знаходив. Не підведи й цього разу...»