Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Думав, що добре підмів і все почистив? – шпигонув професор. – Думав, що розумніший за всіх?

– Я тут узагалі ніяким боком! – почав кричати екс-зек.

– Розкажеш це попу на сповіді, – теж підвищив тон Лисиця. – Чи колегам. У камері. Коли на другу «ходку» пошкандибаєш.

– Та клянусь! – наче виплюнув крізь зуби Приймак.

– Коли кривоприсягаєш, лихо до себе кличеш, – повчально видав професор.

– Чесно, – поклав руку на серце колишній спецпризначенець. – Я його не вбивав. Ось вам хрест. – І справді махнув рукою біля голови й далі.

– А хто? – натиснув Ігор.

– Не знаю.

– А чому ж заховався, кінці всі обрізав? – наче притиснув до стіни донкор.

– Нічого я не обрізав, – обурився Олег. – Якби обрізав, в Інки б не сидів. Десь би замулився на хазі. Балдою б поворушив.

– А може, навпаки? – твердо сказав «своє слово» Богдан. – Тут засів, щоб ніби гарантія? Відправив Кречета на той світ, а нам тут баланду женеш[48].

– Нічого я не жену.

– А, до речі, чому ж нікому не сказав, що тут? – поцікавився Ігор.

– Забухав.

– Алкоголік? – зробив відкриття Лисиця, чмихнувши.

– Ні, – ображено відповів екс-зек.

– А чому ж забухав? – не заспокоювався професор.

– Депресуха в мене… – промимрив Приймак. – «Стратив» я…

– Що це значить? – не зрозумів Марченко.

– Іннок сказала, – почав пояснювати «допитуваний», – щоб я у Костяна, чоловіка її колишнього, Кречета ж, грошей «віджав». Бо він жлоб. Розійшовся з нею, а бабла не відстібає. Сам же «варить» нормально. На татухах. І в барі. Лопатою гребе, мудак.

– І? – підігнав, ніби лозиною, Лисиця.

– Ну, почухав я до нього…

– Коли? – запитав Ігор.

– Недавно… – відвернувся Олег.

– Точніше! – почав тиснути донкор.

– Сімнадцятого…

– Тобто… того дня, коли його вбили?! – зробив ще одне відкриття Богдан.

– Ну… ви-и-ихо-о-одить… – знов запрацювало гальмо у Приймака. Обличчя блідшало.

– Цій казочці не повірять навіть діти, – єхидно посміхнувся Марченко.

– Зуб даю! – став заводитись екс-зек.

– О’кей, – зупинив «небажані процеси» Лисиця. – Прийшов ти до нього…

– Ага, пригріб, значить, туди, у студію ж, і кажу, що він «не по поняттям» робить. Колишній своїй треба «відстібати». Житуха яка важка зараз.

– А він? – запитав донкор.

– Послав мене, – із задавненою образою відповів Олег.

– Далеко? – вирвалось у Богдана.

– Самі знаєте куди…

– Правильно зробив, – сказав твердо Марченко.

– Чому це? – насторожився «посланий далеко».

– Бо… – відрізав донкор.

– Ясно, – незадоволено плямкнув Приймак.

– І що ти? – штрикнув Лисиця.

– «Поповз». А що було робити?

– Ну, розібрався б по-справжньому, по-чоловічому, – чкурнув у патетику професор.

– Іннок так само казала, – сьорбнув носом екс-зек. – Обізвала лохом. А що я міг? Махач[49] затіяти? І що б це дало? Він одразу ж роги виставив, коли почув, від кого я і з якою темою. Та й боявся я, що заяву кине. Мене ж за три секунди й на нари. А я більше не хочу. Випив на зоні такого… Баланди наївся[50] – по саме… – показав на горло… – Я ж із чистого аркуша почав…

Олег говорив так щиро, що всім хотілося вірити. Усіх було рівно два. Двом і хотілося. Але це могло бути й талановитою грою. Тоді цілих двоє мали непоганий шанс перетворитися на геніально обдурених.

– Гаразд, припустимо, ти не вбивав, – запустив стратегію Богдан. – А коли був у нього, нічого незвичного, підозрілого не побачив? Чи нікого…

Приймак задумався. Очі зробилися скляними й дивитися перестали. Просто були. І просто були розплющені.

– Коли був, нікого й нічого. А… Стоп! Коли заходив, розминувся зі «штрихом» бородатим. Рокером. Весь у залізяччі. Мабуть, друган його. Той же, Кречет, теж таким вивихнутим на всю голову був… А коли вже зайшов, бачу, а він – як чувак з гусьми[51], знервований такий. Наче в куток його загнали. А тут ще і я зі своїм грузевом…

– На фотці того рокера впізнаєш? – зрадів Лисиця відкриттю. Групова фотографія Кречетових дружбанів мирно спочиває в «ARMANI».

– Та вони ж усі наче з яйця одного…

Богдан пропустив повз вуха. Він уже діставав групенфото.

– Ану, дивись! – підступив ближче до Приймака.

Той узяв. Уп’явся очима.

– Ось цей, – тицьнув пальцем. – Другий зліва. Бородатий.

– Точно? – штрикнув Богдан.

– Та точно…

– Добре, – перехопив ініціативу Марченко. – А коли ти вже йшов, нікого не зустрів? Хтось заходив чи вулицею наближався до салону? Ну, таких, підозрілих?

– Та наче ні… – задумався екс-зек. – Я ж звідти й не йшов. А вилетів, ніби пробка з шампаньйоли[52]. Думав, що гнатиметься. Реально «не в тему» йому моя пред’ява… Бабосиками ділитися не захотів…

– Не гнався? – запитав Лисиця.

– Хтозна, – стенув плечима Приймак. – Я ж не дивився. По газах – і ходу. Аби швидше зникнути. Мені конфліктів не треба. Не дай, Боже, чогось – від «академії»[53] ж не відмажусь. Глянуть, що вже «ходка» була. Хороводи не водитимуть. «Запакують» знову. Це недовго.

«А він і справді зони боїться, – подумав Богдан. – Товче, наче папуга, те ж саме».

– А нащо ти зустрічався зі Шреком? – витягнув туза з рукава професор.

– З яким це ще Шреком? – ледь не повистрибували очі у «допитуваного».

– А з файзером же Мальвіни твоєї, – уточнив зрозумілими словами Марченко.

– А-а-а-а… З ним… Хе, Шрек, – криво посміхнувся. – Точно… Так він топче вже за мною місяців три. Женись, каже, бо причандалля відріжу. А понт урвеш[54], то і взагалі вальну[55]. Шайба така…

«Нишпорки» перезирнулися.

– А ти ж чому не «гориш бажанням»? – штрикнув Богдан.

– Боюся… – Екс-зек опустив очі. Від екс-спеца у ньому вже нічого не лишилося. Чи це просто «понти для приїжджих»?

– Никатися тут не боїшся, їсти й спати не боїшся, а під вінець – жижки трясуться? – запустив чоловічу педагогіку Лисиця.

– Не все так просто, – огризнувся Приймак. – Роботу не можу знайти. Перебиваюся сякими-такими підробітками. А щоб женитися, потрібна постійна. На ногах щоб нормально стояти. Я ж вам не п’ятнадцять пачок маргарину[56].

– А може, ти просто шланг[57]? – рубонув з плеча Ігор. – Філон брехливий?

– Ніякий я не шланг, – обурився Олег. – Я реально хочу.

– Хріново хочеш, – поставив діагноз професор.

– Не знаю, – знітився «об’єкт».

– Ясно, – ніби підвів риску донкор. – А слідаку ти ще душу не виливав, ну, про твій батл[58] із Кречетом? – підкинув він нову спотикачку.

– Ні, – злякано покрутив чорним «глобусом» Олег. – І, йокелемене, не дуже хочу.

– А доведеться, – далі тиснув Ігор. – Завтра зранку навідайся ось за цією адрескою. Двадцять четвертий кабінет. Не забудеш? – І вручив візитівку.

– Д-д-д-добре, – став заїкатися екс-зек. – Н-н-н-не забуду. А мене там не…

– Ти ж свідок? – запитав, нахилившись, Марченко. – Чи?..

– Свідок, свідок, – майже закричав Приймак. – У-у-у! Гади! Усім від мене щось треба!

– «Катай» на безлюдний острів, – сказав Лисиця. – Там навіть мавпам ти будеш до лампади. Хоча… – Зміряв поглядом екс-зека він. – А тут – вибач. Соціум. «Організована спільнота людських індивідів».

– Де ви такі «академіки» взялися на мою голову? – опустив очі Олег. – Сто років не бачив би.

– Не дрейф! – підморгнув Ігор і штовхнув Приймака в плече. – Уже зникаємо. А ти дивися: дав слово. Якщо завтра до слідака не підтягнешся, післязавтра «Сокіл» тебе привезе на безкоштовних таксях. Та ти ж у курсі…

– Замазали[59].

«Янголи апокаліпсису» гупнули дверима й піднялися на шостий поверх. Зупинилися перед ліфтом. Ігор кілька разів натиснув. Але ніякої реакції від розумної машини. Повторив виклик. Тиша залишалась непорушною.

– Дідько! – викинув із себе донкор. – Уже не працює.

Лисиця тільки розвів руками.

Рушили сходами. Шостий поверх – не так уже й «далеко» від землі.

– І як тобі цей анахорет?[60] – запитав Лисиця.

– Щось він такого боягуза із себе всю дорогу «ліпив», – задумливо відповів Марченко. – Аж не віриться. У «Соколі» ж служив. А там не квілінгом[61] займаються.

– Так, – відрізав Богдан. – Змастирив гарну легенду. І впарює. Але… – Професор замовк, і чулися тільки удари взуття об східці. – Якщо Приймак – убивця, він би не ховався тут. Зробив би такий хід конем, як і Шрек. Знайди його тепер у Магадані… А цей засів за три кроки від жертви. Навіть ближче.

– А може –