Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

Іноді він читав. А частіше сидів, згорбившись, поклавши руки на коліна, й дивився на вогонь. На обличчі в нього блукали тіні та зблиски полум'я, і можна було подумати, що він то всміхається, то печалиться, то плаче. А навкруги — ні живої душі, ні лялечки. Гори, й гори, й ліси! І старий сидів, сидів отак і починав прислухатися, повернувши до вікна голову. Йому чулися кроки. Він когось ждав? Але кого? Хто до нього прийде? До цієї хатини приходили лише стрункі, красиві лані, що з нудьги не знали, де подітися…

Постарів і доктор філософії. Він все так же, з педантичною точністю, виходив восени о сьомій, а взимку о восьмій ранку гуляти і шелестів листям по тротуару або топтав у свіжому снігу стежку. Так само дарував він дівчаткам квіточки, коли цвіли хризантеми, і цукерки, коли падав сніг. А у флігелі, що стояв у глибині двору, вихованці коледжу вправлялися в тому, як найшвидше убити людину, уцілівши самому. В підземеллі гриміли постріли, але їх не було чути навіть у дворі.

Так і йшли дні за днями, і вихованці коледжу з малих хлопчаків перетворилися в струнких, добре натренованих юнаків. Вони вже давно навчились добре стріляти і тепер опановували третій рік підряд стрільбу в темряві.

У кутку підвалу виднілася ляда, що вела в підземний тир, спеціально обладнаний для стрільби по звуку. Це був справжній кам'яний мішок без жодної щілини, без найменшого натяку на світло. Коли тебе впустять крутою драбиною вниз і закриють важкою лядою вхід, здається, що оце і є пекло — так чорно, так темно і така могильна тиша панує тут.

Юрій Муратов знав цей підземний тир добре. Останнім часом він навіть не користувався драбиною, просто зіскакував униз і, пролетівши кілька метрів, звично, як кіт, приземлювався на зігнуті в колінах ноги, завмирав, тримаючи напоготові пістолет. І коли б не з'явився легенький шурхіт, він завжди встигав вистрілити в ціль. Це було найтрудніше — вцілити за першим пострілом, бо шурхіт з'являвся і ззаду і збоку в першу ж секунду. Довголітнє тренування не пройшло марно: без особливої напруги Юрій неодмінно вціляв у манекен. Про це свідчив секундний спалах електричної лампочки за кожним пострілом, спалах, що не давав світла, а тільки сліпив, б'ючи знизу у самісінькі очі.

Через кілька хвилин, оглушений власними пострілами, Шакал уже не так виразно чув шурхіт, але ловив його інтуїтивно і все одно вціляв. Постріли гриміли один за другим, їх червонясті спалахи чергувалися із яскравими спалахами електролампи, і чим далі, тим ставали вони частішими. В густому пороховому диму Юрій дихав широко розкритим ротом; у вирячених в даремній напрузі очах і у вишкірених зубах було стільки жорстокості й злоби, що він, коли червонясті спалахи на мить вихоплювали з оцієї непроглядної темряви його обличчя, нагадував демона в підземеллі. Тоді йому і самому здавалося, що він перебуває десь у лісі і відстрілюється від ворогів у цілковитій темряві. Тіло його напружувалось, уся істота в ці хвилини наливалася енергією, сміливістю, і він був певен, що на землі немає людини, сильнішої, хитрішої і вправнішої за нього. Недарма ж і тут, в коледжі, не знайдеться йому справжнього конкурента ні в стрільбі, ні в тенісі, ні у легкій атлетиці, ні в самбо. Вже давно Юрій переконався, що він все може зробити, що йому все під силу, і через те давно мріяв про справжнє діло.

Раптом лампа спалахнула і не погасла. Щось, мабуть, трапилось, бо йому лишилося розстріляти ще одну обойму. Але що могло трапитися? Досі він не зробив жодного промаху…

Ляда повільно відкрилась, і Оса гукнув:

— Ей, Шакале! Гляди не пульни в мою голову здуру!

— Не бійся, я в порожні балцанки не стріляю. Що там таке? Чого це мені не дали закінчити?

— Хелл прилетів, викликає тебе в гори, Шакале. Доктор такий стурбований, очі ще більші зробились. Мабуть, щось дивне починається.

Муратов одним ривком виплигнув з ями.

Вже давно він ждав цього виклику. Не один товариш його їхав туди, в загублений у горах коледж, і зникав безслідно. То був вихід у широкий, таємничий світ, до якого їх готували з дитинства. Раз ти вийшов з коледжу, ти перестаєш бути учнем, ти одразу стаєш таємницею цілої держави. Ти зникаєш безслідно, стаєш невидимим, як сама ніч. У цьому багато було спокусливого, привабливого.

— Так, кажеш, Хелл викликає? — перепитав Муратов. — Нарешті я вирвуся на волю.

Оса, крокуючи поряд, помовчав, потім зітхнув:

— А по-моєму, брешеш ти, Шакале. Все одно шкода кидати оце все, до чого звикли за стільки років.

— За чим шкодувати, Оса?

— А хоч би й за мною, — буркнув Оса.

Шакал, повернувши в його бік голову, пильно і довго дивився на худорлявого, легкого на ногу Осу і нічого не сказав. Уже перед кабінетом він подав Осі руку.

— Будь здоровий, Оса!

— Прощавай, Шакале. Може, ще зустрінемось в цьому світі: він став тепер дуже тісним.

— Навряд. Кажуть, наші, вийшовши за оцю браму, ніколи не зустрічаються.

— Хто знає? Нам це невідомо.

Двері розчинились. На порозі стояв Хелл в сірому костюмі і поряд з ним незнайомий високий чолов'яга з довгими руками. Обличчя його, колись, очевидно, вугрувате, поцятковане дірочками, кольором нагадувало велетенську нечищену картоплину. Ніс — неприродно кирпатий, із сплющеним переніссям, низький міцний лоб і брита голова видавали в ньому класичного боксера-професіонала.

— Одначе, — весело почав Хелл, — ти щось забарився, Шакале. Я викликав тебе… — Хелл підніс до очей руку з годинником. — За десять хвилин, Шакале, ти повинен зібратися і бути в машині.