Сад кісток - Володимир Пірогов

— Ні.

Він підскочив до неї.

— Ви збираєтеся не спати? Усю ніч?

— Мені потрібно знайти місце, де можна поспати. Тепле місце, де Меггі не змерзне.

— Хіба будинок місіс О’Кіф не теплий?

— Я не можу піти туди сьогодні, Біллі. Містер Тейт гнівається на мене. Дуже— дуже гнівається. І я боюся, що він може... — вона завмерла і витріщилась у туман, який вився довкола її ніг, наче чіпкими пальцями. — О боже, Біллі, — прошепотіла Роза, — я така втомлена. Що я буду з нею робити?

— Я знаю місце, куди ви можете її віднести, — сказав хлопчина, — таємне місце. Але нікому про нього не кажіть.

Світанок ще не розігнав пітьму, коли Косоокий Джек запряг коня і заліз на віз. Він вивів його зі стайні, потім з подвір'я і поїхав замерзлою бруківкою, яка, наче скло, блищала під світлом ліхтарів. О такій годині це був єдиний віз на вулиці, тож цокання кінських копит і скрипіння коліс лунали неймовірно гучно у вранішній тиші. Ті, кого шум воза, який проїздив повз їхні домівки, потурбував у ліжках, вочевидь подумали, що це їхав торговець. М’ясник везе туші, а можливо, муляр везе цеглу, чи, наприклад, селянин — сіно до стайні. Тим сонним людям у їхніх теплих ліжках ніколи не спаде на думку, який саме вантаж незабаром опиниться у возі, що зараз котить повз їхні вікна. Живі не хочуть думати про мертвих, тож мертві робляться невидимими, забиті у соснові ящики, зашиті у савани, крадькома кинуті на гуркітливі вози під покровом ночі.

«Якщо в інших недостатньо надійний шлунок, то ось і я, — розмірковував Джек з огидною посмішкою, — щоб гроші заробляти, треба тіло відкопати».

Стукіт кінських копит підтримував ритм його пісеньки, яку він повторював знову і знову, а віз котив на північний захід до ріки Чарльз.

Щоб гроші заробляти,

Щоб гроші заробляти.

А де гроші, там і Джек Б’юрк.

Із туману попереду, просто перед конем, раптом з’явилася зігнута фігура. Джек різко потягнув віжки, кінь фиркнув і зупинився. Якийсь підліток відбіг убік, зиґзаґоподібно швендяв дорогою, довгі руки колихалися, наче щупальця восьминога.

— Поганий цуцик! Поганий цуцик, ану йди до мене!

Собака заскавчав, коли хлопчик несподівано стрибнув і схопив його за шию. Міцно стискаючи пса, який відчайдушно пручався, підліток раптово помітив Джека і широко розплющеними очима витріщився на нього, а той злим поглядом спостерігав за ним крізь туман.

— Бісів Тупий Біллі! — прогарчав Джек. О, він дуже добре знав цього хлопчину! Який надокучливий: постійно плутався під ногами, шукав, де поїсти задарма чи влаштуватися на ніч. Не раз Джек виганяв Тупого Біллі з власної стайні.

— Забирайся з дороги! Я мало тебе не переїхав.

Хлопчик лише дивився зі здивуванням. Він мав кілька кривих зубів і голову надто маленьку для такого незграбного підліткового тіла. Він безглуздо посміхнувся, собака бився в його руках.

— Він ніколи не приходить, коли я кличу. Має бути слухнянішим.

— Ти навіть про себе подбати не можеш. Куди тобі ще клятого собаку?

— Він мій друг. Його зовуть Спот.

Джек поглянув на чорного, як ніч, дворнягу. Той скавчав і пручався, але вдіяти нічого не міг.

— Друг, кажеш? Лише з такими тобі й водитися.

— Ми шукаємо трохи молока. Дітям треба молоко, знаєте, а вона випила все, що я приніс їй минулого разу. Вона буде голодною вранці, а коли вони голодні, вони кричать.

Про що цей дурний хлопчисько базікав?

— Геть з дороги, — рявкнув Джек, — у мене ще повно справ.

— Добре, містере Б’юрк, — підліток відійшов, щоб дати дорогу коню, — я теж матиму свою справу колись.

Авжеж, матимеш, Біллі. Авжеж. Джек смикнув віжки, і віз посунувся вперед. Кінь устиг зробити лише кілька кроків, як Джек знову зупинив його. Він повернувся і поглянув на кволу постать Біллі, який майже зник у тумані. Хоча хлопцеві було вже років шістнадцять чи сімнадцять, він був худий, як сірник, і мав силу не більшу, ніж дерев’яна лялька. Але все ж він був зайвою парою рук.

До того ж дешевою.

— Агов, Біллі! — гукнув Джек, — хочеш заробити дев’ятипенсовик?

Хлопчик підбіг до нього, руки все ще стискали бідолашну тварину.

— Як, містере Б’юрк?

— Покинь собаку і лізь на віз.

— Але нам треба знайти молока.

— Ти хочеш отримати дев'ятипенсовик чи як? Тоді ти зможеш купити молока.

Біллі кинув собаку, який миттєво втік.

— Біжи додому, — наказав йому Біллі, — ось так, Споте!

— Лізь сюди, хлопче.

Біллі вдерся на віз і опустив свій кістлявий зад поруч із Джеком.

— Куди ми їдемо?

Джек смикнув за віжки.

— Побачиш.

Вони покотили через туман, що звивався довкола, повз будинки, де вогники свічок стали з’являтися у вікнах. Окрім віддаленого гавкання собак, єдиними звуками були стук кінських копит і гуркіт коліс, які котилися бруківкою вузької вулиці.

Біллі повернувся і поглянув назад у фургон.

— Що під брезентом, містере Б’юрк?

— Нічого.

— Але там щось є. Я ж бачу.

— Якщо хочеш отримати свої дев’ять пенсів, то стули пельку і їдь мовчки.

— Добре, — хлопчик промовчав секунд п’ять, — а коли я їх отримаю?

— Коли допоможеш мені дещо перенести.

— На кшталт меблів?

— Так, — Джек плюнув на дорогу, — на кшталт меблів.

Вони майже доїхали до ріки Чарльз і тепер рухалися вулицею Норд Аллен. Денне світло вже пробивалося крізь усе ще густий туман. Коли вони наблизилися до місця призначення, Джек помітив, що вихори імли навіть згущуються, тягнуться від ріки,