Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– А як можу? Поліцейським на пенсії, якого дуже цікавлять загадкові зникнення в Піщаному? Таємним агентом, котрий використав пошук київської дівчини як привід шукати базу контрабандистів? Інші варіанти? Кажіть.
Вона помовчала, облизнула пересохлі губи.
– Попереджати треба, – буркнула.
– Думав, ви підіграєте. Я ж дію за обставинами. Вони бачте, склалися так.
Цієї миті вийшла Таміла. Через плече почепила невеличку старомодну дерматинову сумочку. Голову встигла пов’язати квітчастою хусткою, тому виглядала старшою на вік. Повернувши ключ у замку на два оберти, сховала його в сумочку, поправила окуляри.
– Йдемо?
– Можемо поїхати, – Чотар кивнув на машину.
– Звикла пішки. Тут усе недалеко, а ходити корисно.
Ольга кахикнула.
– Таміло Григорівно… Даруйте, я не стрималася.
– Нічого, – тепер її усміх не виглядав сумним. – Нам тут, у глушині, таки бракує живих людських емоцій.
Рушила вперед.
5
Разом із нею Ольга й Чотар перетнули сільський майдан.
Лиш тепер роздивилися. У центрі, точно навпроти селищної ради чи, як сказала Таміла, контори бовванів порожній прямокутний постамент. Він виявився центром своєрідного трикутника, який візуально поєднував адміністративну будівлю, занедбаний храм, вочевидь відбудований, бо купол з хрестом виглядав мовби приліпленим згори, та невеличкий брудно-білий магазин із облупленим написом «Товари» на фасаді. Звідти саме вийшов немолодий чоловік у сірих штанях від костюму, сорочці з коротким рукавом та картузі. Угледівши Тамілу, привітався жестом – а потім сів на велосипед, який стояв на розі. В руках у чоловіка нічого не було.
– Без хліба, Григорівно! – промовив голосно.
– Розберуся, Сидоровичу! – відповіла вона, провела поглядом, пояснила, не повертаючись: – Не думайте, до нас їздять. Завозять хліб, молоко, сіль, інші товари, без яких не обійтися. Навіть ковбасу, бо в людей сил уже не стає тримати свиней. Із курми якось даємо раду, городина родить. Не часто, але все ж вибираємося в Шацьк на базар. Так що ізоляція не повна. Утім, могло бути значно краще.
Чотар уловив бажання Ольги далі говорити про Яну, торкнувся плеча, перехопив ініціативу.
– Церква, так розумію, не завжди тут стояла.
– За радянських часів – клуб. Ну, Будинок культури. Храм відновили силами громади, коли Союз розпався. Але без культури, – знову посмішка, – ми не планували лишатися. На території санаторію цілком сучасне приміщення. Ну, розумієте, на той момент сучасне. У нас же з концертами різні артисти виступали… тоді. Кіно крутили. Дозвілля аж гуло.
– Там, – Ольга показала на постамент, – був Ленін?
– Зняли, коли поновлювали купол на церкві, – кивнула Таміла. – Хоч сама не маю нічого проти, стояв би собі. Усе одно на нього не молилися. Розумієте, наші люди, тутешні, сприймали ось такі пам’ятники інакше, ніж у великих містах. Тобто, символіка для них нічого не значила. Вони не молилися на бовванів, проте сприймали як необхідний елемент, вибачте за пафос.
– Елемент чого?
– Якщо зараз зайдете в наш магазин, побачите бабу Зіну, продавчиню, яка тут працювала і за царя Гороха, вогнегасник на стіні та календар. Наша баба Зіна пожежі не допустить. Тут ніколи нічого не горіло, стихійне лихо з іншого боку прийшло. Але вогнегасник має бути, такі правила. Календар – куди без нього? Треба знати, яке число, коли свята тощо. Із пам’ятником те саме: повинен стояти, порядок такий.
– Так навіщо зняли?
– Час вимагав, – зітхнула Таміла. – Ейфорія. Усі думали: тепер заживемо, буде краще, ніж колись. Отак шукай добра від добра.
Із сусідньої вулиці в бік магазину пішли дві жіночки.
Загалом Піщане вже не виглядало безлюдним.
– З чого тут живуть? – вирвалося в Чотаря.
– Спитайте краще – як виживають, – Таміла знову зітхнула. – Автобус до нас уже третій місяць не завертає. Ще не так давно зупинявся тут, біля магазину. Не часто, два рази на тиждень. Але вистачало. Більшість уже оформили пенсії, за ними їздять раз на місяць у Шацьк. Тепер доводиться домовлятися телефоном, мені. І пасажири скидаються водієві. Добиваюся відновлення маршруту, та поки тільки так. Сама маю зарплату, теж змушена їздити по свої крихти в місто. За довіреністю отримую гроші для баби Зіни, Демчука Ілька, то охоронець. Ще кілька людей на бюджеті…
– Чекайте. Охоронець?
– Санаторій досі на балансі держави. Плюнула на нього давно, але територія, приміщення… Сам не гам, нікому не дам. Усе має охоронятися. Ось наш Ілько вже більш ніж десять років стереже, яка кажуть, об’єкт.
– Від кого?
– Тю. Яка йому різниця. Чоловік ходить на роботу. При ділі. Щось там платять. Вважаю, добре влаштувався. Хоч комусь держава винна.
– Бачу, ви дуже ображені на державу, Таміло Григорівно. – Ні, – відрізала вона. – Колись, на початках, можливо, і була образа. Зараз нема. Злість лишилася, то правда. Самі все побачите. Просите зрозуміти ваші почуття? Спробуйте зрозуміти мої. Тобто, – швидко виправилася, – наші.
Трійця рушила далі.
Ішли неквапом. Ольга вирішила: або тутешній люд ховався від чужих, або гості просто неуважно придивлялися. По обидва боки вулиці в центральній частині села хат побільшало. У дворах та на городах спокійно, стоїчно, розмірено поралися господарі. Сонце вже сягнуло зеніту, та прикрої липкої спеки в Піщаному чомусь не відчувалося. Навпаки, вони наче справді опинилися в іншому світі, де клімат комфортний для будь-кого, довкола – тиша, спокій, пташиний спів, навіть мухи, мошки й комарі чомусь не такі настирні.
Так Таміла довела гостей до кінця, здається, найдовшої вулиці, яка тягнулася праворуч від центру. На повороті хати з лівого боку скінчилися. З правого ще стояло кілька, але вже далі одна від одної. Закінчилася дорога невеличким пагорбом.
Звідси відкрився вид на комплекс будівель, який переносив в інакший, ніж вони потрапили, світ.
– Ласкаво просимо, – Тамілин голос знову забринів сумом, у ньому чулися неприхований щем і дещиця гіркоти. – Знайомтеся, моє господарство. Колись була тут головним лікарем.
6
Ольга й Чотар здивовано перезирнулися.
Потім дружно глянули на величне як для сільської місцевості й водночас – печальне, дійсно апокаліптичне видовище. Просто перед ними, оточені густим, мовби незайманим пралісом, стояли вкриті іржею колись зелені ворота з п’ятикутними зірками, а далі лежала занедбана територія давно покинутого закладу лікування й відпочинку.
«Затишок».
Назва збереглася, хіба літера «Т» трохи відігнулася, нахилилася вперед, наче кланялася прибулим. По той бік брами стояв триповерховий корпус, фасад якого прикрашав величезний барельєф – чаша, оповита змією, символ медицини. Будівля височіла в центрі прямокутника, який окреслював санаторну зону, і була тут найвищою. Праворуч, не перпендикулярно, швидше під
