Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Нічого не скажу, бо нічого не знаю. Чесне слово! Мабуть, сестрички допекли. Не тікав же він од штрафу. Та і я товкмачив йому, що сам заплачу, бо де йому стільки грошей взяти. Сестри його штучки добрі, особливо старша, Маня. Матір, як липку, обчищала. Як побуває в гостях, так бідна баба й хліба не має за що купити. Тепер-от біситься, що увірвалося.

— Ви усвідомлюєте, що все вами тут наговорене ми легко перевіримо?

— А що там? Я розказав, як воно було.

— Ну, тоді поїдемо у Вовче.

— Мені своїм мотоциклом чи з вами?

— Виводьте свого.

Вовче недаремно носить цю назву: місце в гущавині. Улітку тут земля ніколи не бачить сонця, хіба що на невеликих галявинах. Трава в одному місці сягала вище пояса, в іншому — дрібна, з тоненькими, майже безлистими стеблами і непримітними квіточками. Саме на такій галявині Стасько, якщо пірити Комасі, підстрелив лося. Яма справді була розрита вовками — сліди їхніх кігтів виднілися добре.

Скрипка сфотографував яму, склав протокол, далі всі троє взялися перетрушувати землю, сподіваючись відшукати якісь сліди. І в довколишніх кущах — ніде нічого. Тепер надія на цигана, якому продали шкуру. Кілька циганських сімей жило на залізничній станції.

Пригнічений Комаха тільки руками розводив.

Лісник Іванченко саме звідкілясь приїхав і, мабуть, поспішав, бо добре вгодований кінь аж парував. Візок заляпаний болотом, певно, кілька днів тому, бо вже встигло засохнути, побіліти. Хата простора, дерев'яна, такі ж самі хліви. Двір обнесено парканом, дошки поприбивано густо, собака не пролізе. Під хлівом лежав чималий ярус дубових метрових дров, а під тином — теж дубові, покоровані колоди, зверху накриті шифером.

Скрипка і Турчин іще й у двір не встигли вступити, як два здоровецьких псюри забряжчали ланцюгами, загавкали грубо, а троє менших — аж захлиналися. Іванченко нічого не робив, аби їх угамувати. Широке обличчя було похмуре, насуплене, сірі очі з-під кущистих брів дивилися недовірливо.

— Приберіть собак! — гукнув з-за тину слідчий. — Ми з прокуратури й міліції.

Іванченко щось буркнув, затим басовитим, різким голосом наказав собакам замовкнути, і ті відразу попідгинали хвости. Сам же одійшов від воза й став на стежці, іцо від хвіртки, ніби перепиняв шлях гостям у глибину двору. Дивився некліпно, обидві руки тримав у кишенях.

— То що привело до мене прокуратуру й міліцію? — заговорив першим.

Скрипка повільно витер хустиною повновиде обличчя — мабуть, за звичкою, бо воно було сухе, — так само повільно заховав хустину в кишеню піджака. Прокашлявся. Турчин відзначив: синіх прожилок на жовтих щоках Іванченка погустішало — отже, хвилюється чоловік.

— Ми до вас у справі. Є потреба зайнятися тим м'ясом, що ви двадцять сьомого липня здали на харчокомбінат.

— А це ж чого така потреба виникла, хотів би я знати? Наскільки я петраю в політиці, це діло зараз у нас заохочується. Правда, моє начальство вимагає, щоб я здавав усе в колгосп, допомагав, значить, колгоспові плани виконувати. Я не проти. Колгосп теж платить добре. Тільки ж гроші можеш одержати через півроку, а то й більше. Мені ж зараз потрібні. Будуюсь я. Не вікувати ж мені у цій глушині.

— М'ясо возили возом?

— А чим же ще?

— Ми його оглянемо.

— Оглядайте, ваше право. Тільки даремно все це.

Скрипка й Турчин перезирнулися: виходить, лісник здогадується, чого вони тут. Певно, і про плями крові, які знайшли на возі Комахи, знає. Якщо так, то свого воза язиком вилизав. Але нічого.

Слідчий дістав лупу, яку завжди носив із собою, обстежив кожну підозрілу цятку, а дві свіжі мазутні плями зішкребли ножиком і загорнули в папір: а може, заляпав сліди крові?

Іванченко стояв збоку й глузливо посміхався.

— Навряд чи знайдете, що шукаєте. Я, коли віз бичка, застелив воза клейонкою.

— А клейонка де? Ми хотіли б на неї глянути.

— Клейонка вдома. Я зараз винесу. Але ж знову-таки на ній навряд чи що знайдете: я її, ще як вертався назад із харчокомбінату, в річці добре вимив.

Клейонка й справді, якщо це та, якою застеляв воза, була чиста, ніде й маленької плямки. Проте її про всяк випадок вирішили вилучити.

— У вас із бичка нічого не зосталося?

— Ні. Я здав усе.

— І шкуру?

— І шкуру.

— Є квитанція?

— Аякже. Зараз покажу.

Коли Іванченко зайшов у хату, Скрипка зітхнув:

— У мене таке враження, що ми товчемо воду в ступі.

— І в мене теж. Хоча хто знає: може, за безтурботною грубістю щось ховається. Видно зразу: чоловік він слизький, пронирливий, не кожному з сільських вдається вибити садибу в райцентрі. Та й хати зводить явно не по кишені. Правда, міліція вже займалася тими хатами. На всі будівельні матеріали є документи.

— А де він стільки грошей набрав — цікавилися?

— Є підстави стверджувати, що лісом гендлює.

Покашлюючи в кулак, у дверях з'явився Іванченко. В одному з вікон Турчин угледів хлопця-підлітка, що аж приліпився носом до шибки.

— Ось вам і квитанція.

Квитанція як квитанція: номер, число, підписи.

— Її теж ми вилучимо, — сказав Турчин.

— Забирайте. Вона ні до чого мені. Перед жінкою вже відзвітував.

— То ваш син? — капітан показав очима на вікно.

— Мій.

— Покличте.

— Для чого? Дитя ж іще. Досить того, що мене тягаєте.

— Ми вас не тягаємо. І взагалі, нікого не тягаємо, — з притиском промовив Турчин. — Вашу підводу двадцять шостого липня бачили в Кип'ячому, тому й прибули до вас. Чи, може, люди помилилися?