Країна розваг - Стівен Кінг

— Роз, я зустрів мільйон дітей за останні…

— Отже, ще ні. Добре. Зустрінеш. — Вона виставила вперед нижню губу й дмухнула, здіймаючи пасмо волосся, що вибилося з-під шарфа. Потім узяла мене за зап’ястя. — Джонсі, я бачу коло тебе небезпеку. Горе і небезпеку.

Мені чомусь спало на думку, що от тепер вона скаже: «Стережися темного незнайомця! Він їздить на моноциклі!» Та натомість Роззі відпустила мою руку й показала пальцем на «Дім жаху».

— Яка команда відає цією неприємною дірою? Не твоя, правда ж?

— Ні, Команда «Доберман». — «Добери» також відповідали за прилеглі атракціони: «Дзеркальний особняк Містеріо» та «Музей воскових фігур». Усі три, разом узяті, ці місця розваг були млявим кивком у бік давніх ярмаркових вистав-лякачок.

— Добре. Тримайся подалі. Там живе примара, а хлопцю з поганими думками дім із привидами потрібен так само, як миш’як у ополіскувачі для рота. Зрозуміло?

— Так. — Я зиркнув на годинник.

Натяк Роззі зрозуміла й ступила крок назад.

— Будь уважний щодо тих дітей. І ступай обережно, хлопчику. Над тобою нависла тінь.

* * *

Мушу визнати, Лейн і Роззі дали мені добрячого прочухана. Слухати записи «Дорз» я не облишив (не одразу, принаймні), але тепер примушував себе їсти більше і випивав по три молочні коктейлі на день. Я відчував, як у тіло вливаються свіжі сили, неначе хтось відкрутив кран, і коли настало четверте липня, був за це дуже вдячний. «Джойленд» був нахняблений, і того дня я мусив десять разів натягати шкуру — рекорд усіх часів.

Сам Фред Дін приніс мені розклад — а ще вручив записку від старого містера Істербрука. «Якщо стане непереливки, одразу ж зупиняйся й скажи керівнику команди знайти тобі заміну».

— Я не пропаду, — сказав я.

— Можливо, але обов’язково покажи Баті цю цидулку.

— Добре.

— Джонсі, ти подобаєшся Бреду. Це велика рідкість. Він зелених взагалі не помічає, поки не побачить, як хтось із них облажався.

Мені містер Істербрук теж подобався, та Фреду я цього не сказав. Щоб не видатися сраколизом.

* * *

Усі мої зміни четвертого липня були десятихвилинними і непоганими, попри те, що більшість десятихвилинних змін насправді виявлялися п’ятнадцятихвилинними. Але спека виснажувала. «Дев’яносто п’ять у затінку», — сказала Роззі, але вже опівдні того дня термометр, що висів на трейлері адміністрації парку, показував сто два градуси. На щастя для мене, Дотті Лассен відремонтувала другий костюм Гові розміру XL, і я міг їх змінювати. Поки я працював в одному, Дотті вивертала інший, наскільки це було можливо, і вішала перед трьома вентиляторами, щоб просякла потом тканина просохла.

Принаймні я вже навчився знімати шкуру самотужки. На той час відкрив таємницю: права лапа Гові насправді була рукавицею і, знаючи секрет, спустити змійку на шиї костюма було елементарно. Головне — зняти голову, решта не становила труднощів. І то було добре, бо я міг перевдягатися сам за шторою. Більше не доводилося показувати свої пітні напівпрозорі труси костюмеркам.

Задрапований прапорами день четвертого липня хилився до вечора, і мене звільнили від усіх інших обов’язків. Я викидав колінця, потім тікав у Підземний Джойленд і ненадовго валився на стару хитку канапу на лежбищі, жадібно ковтаючи кондиціоноване повітря. Коли я відчував, що вже трохи ожив, то провулками добирався до костюмерної та міняв одну шкуру на іншу. Між змінами я заливав у себе пінтами воду й квартами — холодний чай без цукру. Ви не повірите, якщо я скажу, що мені було весело, але це правда. Того дня мене любили навіть розпещені діти.

Отже: за чверть четверта. Я підстрибом біжу по Джойленд-авеню (головній вулиці парку), а з гучномовців горлає пісня Дедді Дьюдропа «Чік-а-бум, чік-а-бум, правда, прекрасно?» Я обіймаю дітлахів і роздаю батькам купони на «Класний серпень», бо наприкінці літа у «Джойленді» завжди зменшувався потік відвідувачів. Я позую для фотографій (деякі з них роблять голівудські кралечки, та здебільшого працюють орди мокрих від поту й присмалених на сонці батьків-папараці), а за мною тягнеться хвіст захопленої малечі, достоту як у комети. А ще я шукаю найближчі двері в Підземний Джойленд, бо вже доволі змучений. На сьогодні в мене заплановано ще один вихід у костюмі Гові, тому що веселий песик Гові ніколи не показує своїх блакитних очей і нашорошених вух після заходу сонця. Не знаю чому, просто така традиція.

Чи помітив я маленьку дівчинку в червоній кепці до того, як вона впала на розжарений асфальт Джойленд-авеню, звиваючись і сіпаючись? Думаю, так, але точно сказати не можу, бо час додає фальшивих спогадів і видозмінює справжні. Цуциколика, яким вона розмахувала, і яскраво-червоної кепки я б точно не помітив: нічого екстраординарного в дитині з хот-доґом у парку розваг не було, та й червоних кепок із Гові ми того дня продали не менше за тисячу. Якщо я й помітив її, то через ляльку, яку вона притискала до грудей рукою, вільною від хот-доґа, вимащеного гірчицею. То була велика стара Ганчір’яна Енн[34]. Лише два дні тому Мадам Фортуна порадила мені шукати в натовпі дівчинку з лялькою, тому, можливо, я справді її помітив. А може, я думав тільки про те, щоб забратися з центральної алеї, перш ніж зомлію і впаду. Хай там як, її лялька проблеми не створювала. Цуциколик, який вона їла, — от що створило проблему.

Я лише думаю, що пам’ятаю, як вона бігла до мене (ага, як і всі вони), але точно знаю, що сталося наступної миті й чому це сталося. У неї в роті був шматочок сосиски, і коли вона вдихнула повітря, щоб закричати «ГОВВВІ!», то втягнула його в горло. Хот-доґи — прекрасна їжа, щоб вдавитися. На щастя для неї, у мене в голові засіло достатньо пророчої туфти від Роззі Ґолд, щоб діяти швидко.

Коли в дівчинки підломилися ноги, а вираз щасливого екстазу на обличчі змінився спершу подивом, а потім — жахом, я вже тягнув руку назад і лапою-рукавичкою хапався за змійку. Голова Гові відвалилася й повисла набік, явивши світові червоне обличчя й мокру від поту голову містера Девіна Джонса. Дівчинка впустила Ганчір’яну Енн на землю. Кепка впала. Дівчинка роздирала пальцями шию.

— Голлі? — закричала якась жінка. — Голлі, що таке?

А ось іще трохи везіння в дії: я не лише знав, що з нею, я знав, що потрібно робити. Думаю, ви