Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська
Такої наруги Теодор не сподівався: його висміювали студенти — щоправда — поза очі — і університетська професура, хоча й позірно обурювалася. Адже відома річ: своїх варто обороняти перед чужими.
Одного дня йому стало так самотньо і незатишно, що він пішов навідати вдову по Адаму Кендзьорівському, аби згадати свойого найвідданішого друга. Жозефіна пригостила його кавою і свіжим цвібаком.
— Пані, немає такого дня, щоби я не згадав про Адама. Що то був за чоловік! Освічений, мудрий, шляхетний! Яке мав гостре перо! Яке чуття слова! Як умів пройняти читача!
Жозефіна скрушно похитувала головою, при тому думаючи, що професорська платня в кишені старого парубка не затримується, а вона могла би дати лад тим грошам.
— Нині таких майстрів бракує нашому денникарству! Про що вони там пишуть?! От прошу вас: самовбивство міліонера Альфонса Гунтера із Нью-Йорка. Застрілився на сороковому році життя! У листі вказав, що вчинив се з нудьги, бо не має до чого прагнути. Се так важливо знати нам, галичанам? Або про вуличні льоди в Льондоні — лікар перевірив усі тридцять п'ять сортів і знайшов понад мільйон хороботворчих заразків — тифу, скарлятини, дифтерії. Цо ма пєрнік до вєтрака?[35] Ми їмо льоди в цукернях! Ось вам вісти з Парижа: опитали собі читачів, чому жінки не повинні мати кишень в одежі? Виявляється, мужчини носять у своїх кишенях папіроси, напої і компрометуючі листи; з причин саме останніх голос самозберігливости каже жінкам відмовитися від кишень. А такого глуму ми не мали ще ніколи! Наші денникарі лінуються нишпорити за новинами, то позичають їх в американців! Що ж повідомляють ті заморські писаки? За вуличну торгівлю затримано Антіна Гавдьо, який при собі мав кілька тисяч долярів, і випросився у полісменів, щоб не повідомляли жінці про гроші, бо він збирається її кидати... Скажіть, це не глум над галичанами?
За цими балачками у пащі Козобродського щез майже весь цвібак, який уже не мали шансу скуштувати ні малий Ґеньо, ні дорослий.
23.никлий Евґеній Муркоцький, за яким так побивалася Сюзанна Крамер, усе ще переховувався у Жозефіни-Зоні, бо Місько мав не лише придбати йому моднярський жіночий одяг, а й виробити, на всяк випадок, документи на Евґенію Муркоцьку. Взагалі, гадав він, випадок з бомбою у каварні — то вже підказка про небезпечне побутування у Львові, де на нього оголосила полювання тимчасова пасія. Але виїздити звідси годиться спокійно, без алярму.
Наш герой з нудьги почав навчати Жозефіниного сина писати навспак — і хлопчисько, якому так бракувало батька, реп'яхом вчепився в Ґеня. А ще він навчав малого французької й англійської, від чого була в захваті Жозефіна. Вона часом думала, що материн, хай з Богом спочиває, годованець таки вплинув на перебіг її особистого життя, інакше не стати їй би пані Кендзьорівською.
Місько тепер забігав хіба що на годинку і виблискував, як нова копійка. Нічого не розповідав, де побутує, але раз по раз згадував Маґдусю, і Жозефіна зрештою почала випитувати, що то за одна. Коли ж дізналася, з ким має справу Місько, довго плакала перед образом і молилася за покійного адвоката, свого благодійника. І то були єдині щирі сльози за Генріхом Альбертшулле.
У цей час до Львова повернулася й Беата Гробовецька у супроводі двох компаньйонок-француженок, найнятих Оскаром. Служниця ніяк не могла второпати, що це сталося з панею (та не розмовляла, лиш усміхалася), не тямила балачок двох дрібнотілих дівиць, які цвірінькали, немовби нелякані горобці, і з розпачу кинулася шукати собі спокійнішого місця. Їй нараяли вдову по адвокатові — і це була Маґда. Служниця прийняла Маґдині умови і ладна була вже й не повертати до своєї напівпритомної господині, але сумління взяло гору.
— Пані, — сказала вона смиренно, як на сповіді, — мушу добути сей місяць на старому місці: там мене ніколи не кривдили...
— То чого ж ідеш звідти? — гнівливо спиталася Маґда.
— Біда... Така була маєтна кобіта, а нині на ніц здуріла. Дзьобає якісь зернята або смокче родзинки — ото й уся їда. А сама як з хреста знята — аж світиться. Приїхала з якимись двома дівками, що з ними й на шпацер[36] встидно вийти; обвішалися коралями, перстенцями, а суконки такі, що хлопів на гріх спокушають!
У голосі служниці невідомо чого більше: заздрости, що сама без хлопа, чи образи, що в скарбничці лежать лиш бабцині зґарди.[37]
— А кому ж маєтки дістануться при такій божевільній? — поцікавилась удова по адвокатові.
— Так є пан, її муж. Він чи не в Америці замешкав. Пристійний чоловік, та не пощастило йому доживати віку в подружжю.
По такій бесіді Маґді раптом спало на думку згадати свій молодечий промисел, лишень цього разу вона вдаватиме ображену зрадою жінку,