Українська література » » Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

---
Читаємо онлайн Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
вже виганяли, а нам доводиться брати. Ви ж розумієте, пане лейтенанте, платиш їм, платиш, лаєш їх, лаєш, просиш… мало не на коліна стаєш. А йому тільки-но з-за куща зайвий долар покажуть - і нема його!

- Щось воно тут не тулиться. Якби його перекупили, то як каже мій шановний родич Павло, з усіма тельбухами. А так - речі на місці, гроші і документи теж. І взагалі - для Великих Колод це щось новеньке. Щоправда, старі люди казали, колись один наш дядько з хутора від родичів вертався, взимку діло було, і пропав. А навесні, коли крига скресла - виплив.

- Як то - виплив?

- А отак. Він, бачите, навпрошки пішов, через ставок. А вже темно було, та й мело добряче. То він у підмерзлу ополонку і шугонув. От уже точно - хто прошкує, той дома не ночує.

- Так ви вважаєте, що й наш десь утопився?

- Згідно з лекціями з криміналістики, що нам у школі міліції читали, потопельник спливає як мінімум через тиждень. Зачекаємо.

- Тіпун вам на язик, лейтенанте, - заверещала колишня прокурорша. - Та нам уже завтра наше керівництво таке влаштує, що хоч сама в ополонку стрибай. А де я її влітку візьму?…

- А ви спробуйте в копанку, - з погано прихованою надією в голосі порадив кучерявенький.

- Тьху, добалакалися! - підсумувала прокурорша.

Врешті решт домовилися так: Шериф робить своє, а команда - своє. Головне - щоби преса не дізналася. Бо тоді конкуренти з оцього здимілого Кулька таке розкрутять, що вже точно можна залишатися у Великих Колодах на постійне проживання. Адже в Києві вони вже нікому не будуть потрібні.

Мене ця новина примусила замислитись. А направду - то примусив брат. Після історії з повішеним він не раз питав моєї поради в складних ситуаціях, а тут - так просто таки сів на голову: думай, сестричко, думай! Бо як не розберемося, що сталося, то простою накачкою тут не обійдеться, погони знімуть.

От я й думала.

Ні, люди в селі на моїй пам’яті пропадали. Якось пару дядьків забігли аж на Камчатські землі, забувши повідомити дружинам і діточкам нові адреси. Кажуть, вигнали з барлогу ведмедя, залізли туди і жили собі спокійненько. Коли ж міліція відшукала їх з-поміж тамтешніх сопок, обидва заспівали схожої:

- Оце їхав у Жмеринку до кума в гості, а в Козятині на пересадці вкрали гроші і документи. Це ж позор! Ну, то я з горя сів у якийсь товарняк - і на край світу…

Проте, обидва совістливі не змогли пояснити дві дрібнички: чим харчувались як мінімум два тижні, доки поїзд тихенько собі чухав на отой край світу. Не святим же духом. І друге: як перетнули Охотське море? Пішки по воді, вплав чи верхи на колоді? Бо воно хоч і півострів, ота Камчатка, але поїзди туди не ходять.

Тож обох далекоходів повернули до Великих Колод під конвоєм і присудили по парі років примусових робіт. Кожному. Голова колгоспу дуже зрадів і заслав любителів мандрів на гній. А наші неповнолітні хулігани довго знущалися над дядьками, виспівуючи серед ночі хором у них попід вікнами:

- Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз.

Бідолахи спочатку вискакували надвір у самих кальсонах, але де ти їх зловиш, отих співаків? Тож врешті решт махнули на них рукою і лише ображено сопіли в дві дірочки.

Але така, як каже мій вчений родич, версія сюди не годилася. Бо документів і грошей ніхто у Кулька не крав. Вони лежали в його барсетці під подушкою. До того ж там віднайшлись обидва паспорти - і наш, і закордонний. То суттєво, бо без них далі Хутора Михайлівського чи станції Чоп не заїдеш. У нас тепер, слава Богу, незалежна держава, з кордонами, прикордонниками і митниками. Ці пропустять! Та ще й надурняка? Аякже! Баба Софа, як їде до своєї свахи в Краснодар, то два мішки сала бере. Один для рідні, а другий - перехід через кордон змастити. З обох боків - і нашого, і російського.

Чогось іще подумалося: чи не скучив отой Кульок за своєю дружиною, та ще й так, що кинувся у самоволку, мов той солдатик. Але й ця версія відпала. Мій Шериф, виявляється, Кульковій жінці перш за все подзвонив, і та сказала, що чоловік додому не заявлявся. І ще додала: як її благовірний не припинить скакати по тих виборах, то вона теж зробить свій вибір. Не на користь законного. Кандидатів вистачає. І рейтинг у них в порядку. Піднімати не треба.

Ще одне зникнення людини з Великих Колод сталося теж за Союзу. Неповнолітня дочка мами-одноночки, така ж малахольна, як і родительниця, раптом завчащала до райцентру. Начебто у фотогурток Будинку піонерів. Ота матуся була не просто несповна розуму, а з довідкою від лікаря. Тож і не цікавилася, що це за гурток такий, що мало не щодня.

Ясність у справу внесла міліція. З’ясувалося, що ніякого фотогуртка в містечку не було. А був такий собі пенсіонер-фотолюбитель, котрий знімав дівчинку голою, а карточки їздив продавать аж у Одесу. Наївний! Світ, що не кажи, тісний. Якийсь відпочиваючий, родом аж із Кзил-Орди, купив у нашого ветерана на Привозі цілу пачку продукції. А ввечері, як щира душа, показав своїм сусідам по санаторній палаті. Одним із них виявився мій свекор, який одразу впізнав свою “улюблену” двієчницю, хоч вона була і не в шкільній формі. Кинувся до телефону, подзвонив у наш райвідділ міліції, там йому, звичайно, повірили на слово і зробили за відсутності хазяїна обшук. Тоді це простіше було.

Що казати? Розмов вистачило

Відгуки про книгу Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: