Проклята краса - Дарина Гнатко

Дмитро Михайлович знову поглянув на її руку, все ще затиснуту в долонях Гребенка, і щось тінню промайнуло в його очах, щось таке, від чого Ганнуся, мов отямившись, поспіхом висмикнула руку з гарячої агрономівської долоні, краєм ока помітивши, як той нахмурився ще більше та кинув на майора ревнивий погляд.

Витончене обличчя майора торкнула слабка усмішка.

— Доброго ранку, — нарешті привітався він глибоким, мов оксамитовим, своїм голосом, від якого по спині Ганнусі поповзли мурашки якогось передчуття. — А ви, я бачу, додому не повернулись.

Ганнуся кинула на нього швидкий погляд.

— Я… я деякий час поживу в дядька, — нарешті вичавила вона з себе ледь чутно, намагаючись не дивитися на застиглого в напрузі Гребенка.

— Он як, — обізвався майор, і очі його сяйнули, зовсім як того дня, коли вона побачила його вперше. У Ганнусі перехопило подих від цього сяйва його очей. Щось відбувалось між ними цієї миті, щось нове та незрозуміле для неї, таке, чому не завадила навіть присутність Гребенка, що вп’явся в лице майора недобрим поглядом. Він не мав так на неї дивитись, цей ледь знайомий чоловік, але дивився, бентежачи і зачаровуючи. Дівчина ледь помітно зітхнула, коли він нарешті відвів очі, аби взяти з рук свого галасливого водія невеличку валізу. А потім посміхнувся до неї. — Ще побачимось.

Останні його слова пролунали так, що навіть і наївна Ганнуся зачула в них котрусь обіцянку, якийсь відтінок інтимності, щось таке, що стосувалось тільки їх двох і більш нікого. Вона відчула це й відразу ж відчайдушно зашарілась, кинувши погляд на Гребенка — чи й він зачув це? О, він зачув та ще і як зачув, бо вже дивився на неї палаючим злим вогнем поглядом, від якого аж морозно робилось по шкірі. Перед нею стояла інша людина — вже не той щасливий від власної волі Павло, яким він був ще декілька хвилин тому.

Майор Солодов, узявши валізу, пройшов мимо Ганнусі до під’їзду, пройшов настільки близько, що його рукав торкнувся оголеної руки Ганнусі, яка здригнулась від того дотику, мов від удару струмом, вдихнувши в себе ледь чутний аромат чогось незнайомого та приємного. Їхні очі зустрілись поглядами зовсім поряд на якусь коротку мить, і вони, ті темно-сірі очі, мов пронизали її наскрізь своїм вогнем… А слідом поплентався той гомінкий водій, змірявши Ганнусю пронизливим поглядом своїх сірих очисьок.

— І що це за фраєр? — погрозливо запитав Гребенко, не дочекавшись навіть, коли водій зникне в під’їзді. Ганя здригнулась й ледь не зойкнула, коли широка його лапища боляче вхопила її за тонкий зап’ясток і міцно стиснула. Смикнувши, він рвучко притягнув Ганнусю до себе, і зовсім поряд із собою Ганнуся побачила його розлючені, налиті кров’ю очі. Таким вона його ще ніколи не бачила, тільки якось помітила схожий вираз в очах сільського теслі дядька Мирона Войського, коли той застукав свою дружину Варку, гомінку та вродливу молодицю з Броварків, разом із сином селищного голови Тимошем у пшениці за селом. І пам’ятала вона жах та сльози у великих очах Варки, коли та бігла в так-сяк застібнутій кофтині через село до контори, шукаючи захисту, а слідком за нею, майже наздоганяючи, летів розлючений дядько Мирон із сокирою та ревом: «Зарубаю, клята тварюко!» А Ганнуся з подружками дивилась на то дійство і мріяла, аби її хтось ревнував, кохаючи до нестями. Але виявилось, що в чоловікові, охопленому ревнощами, немає нічого гарного, а навпаки, відвертий прояв цього почуття спотворює людину.

— То просто дядьків сусіда.

Гребенко глянув на неї недобре.

— А ти мене за сліпого не тримай, — майже прогарчав він. — Гадаєш, не бачив, як дивився на тебе цей молодик і як ти на нього витріщала оченята? — Він нахилив своє лице так близько до неї, що вона відчула слабкий цибульний сморід з його рота. — А я не дозволю, Ганю, брати те, що належить мені. Зрозуміла?

Ганнуся рвонулась в його руках.

— Я належу сама собі, а не вам!

— Помиляєшся, мені ти належиш, а будеш віятись із цим душогубом…

— Та ні з ким я не віялась! — вигукнула Ганнуся, серце котрої боляче обпекли слова агронома.

— То я не бачив, як витріщилась ти на нього, наче хоч зараз готова стрибнути з ним у гречку…

— Та йдіть ви до дідька!

Зібравши всю свою силу, Ганнуся рвонулась з його рук так стрімко та рвучко, що сталеві пальці від несподіванки ослабли і вона опинилась на волі, правда, впустила торбинку з хлібом. Підбирати не стала. Тремтячими пальцями намацала позаду себе важкі двері під’їзду, сковзнула в його прохолодне, темнувате нутро, а потім побігла, важко дихаючи, по крутих східцях, дослухаючись, чи не лунають позаду кроки Гребенка. Та в під’їзді було тихо, лише її дихання порушувало тишу.

Опинившись на своєму поверсі, вона ледь перевела подих, коли двері дядькової квартири відчинились і на порозі виросла висока постать тітки Глашки в строкатому халаті. Охопивши ціпким поглядом захекану Ганнусю, вона примружила очі та просичала:

— Тебе тільки за смертю посилати! Де ти, в дідька, лендала цілу годину і де твій хліб?

Ганнуся перевела подих.

— Я загубила його, — ледь чутно пробурмотіла вона.

Дядина витріщила очі.

— І як ти могла його згубити? Клишолапа, чи що?

— До мене якийсь волоцюга вчепився, а я злякалась, — Ганнуся зі мстивою втіхою обізвала Гребенка волоцюгою.

Тітка Глашка негарно викривила рота.

— Волоцюга? Що ти вигадуєш? Як роззява, то так і скажи, а не вигадуй тут мені дурниць. А зараз хутко шукай хліб і назад, у нас роботи непочатий край…

Вона не встигла договорити, тому що двері сусідньої квартири повільно відчинились і перед Ганнусею виросла висока та похмура постать вже знайомого водія. Поважно привітавшись з тіткою Глашкою та блимнувши на Ганнусю похмурим оком, він поволі пішов вниз, а Ганнуся спіймала себе на тому, що застигла на місці, забувши про наказ тітки бігти наниз за хлібом, і з напруженням чекає, коли в дверях з’явиться висока постать майора. І справді, майже відразу він стрімко вийшов у коридор, тримаючи кашкет у руках. Ганнуся мов причарована вдивлялась у його обличчя під коротко стриженим русявим волоссям, що без кашкета виглядало значно молодшим та привабливішим. Але коли він поглянув на неї, якось враз засоромилась