Українська література » » Гіркий сміх - Пер Валє

Гіркий сміх - Пер Валє

---
Читаємо онлайн Гіркий сміх - Пер Валє
на Кунгсгатан близько четвертої години після обіду. На чубі й на бровах у нього понамерзали шматочки льоду. Він з понурим виразом кинув на стіл паку газет.

— Коли б ми мали стільки інформаторів, скільки писак, нам не довелося б і пальцем ворухнути, — сказав він.

— Це все питання коштів, — мовив Меландер.

— Знаю. Але чи вони б допомогли?

— Ні, — сказав Меландер. — Не така це проста справа.

Він витрусив люльку і знов заглибився в свої папери.

— Ти вже розмовляв з психологами? — кисло спитав Кольберг.

— Так. Рапорт передруковують, — відповів Меландер, не підводячи голови.

В головному штабі слідчої групи з'явилася нова людина. Прибула третина обіцяного підсилення, Монсон із Мальме.

Монсон був майже такий на зріст, як Гунвальд Ларсон, але не такий грізний на вигляд. Він цілу ніч їхав із Сконе своєю машиною. І не тому, що хотів отримати мізерне відшкодування по сорок шість ере за кілометр, — просто, він цілком слушно вважав, що добре буде мати під рукою машину з номерами іншого міста.

Тепер він стояв біля вікна, дивився надвір і жував зубочистку.

— Для мене нема якоїсь роботи? — запитав він.

— Є. Ми кількох людей не встигли допитати. Ось, наприклад, пані Еспер Чельстрем. Удова одного з убитих.

— Ремісника Югана Чельстрема.

— Так. Мешкає на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять.

— А де лежить Карлбергсвеген?

— Он там висить карта, — втомлено сказав Кольберг.

Монсон кинув погризену зубочистку в попільничку Меландера і байдуже витяг з нагрудної кишені нову. Він якийсь час вивчав карту, тоді одягнув пальто. У дверях він обернувся і глянув на Кольберга.

— Слухай!

— Що таке?

— Ти не знаєш такої крамнички, де можна купити пахучі зубочистки?

— Ні, не знаю.

— Шкода, — сумно сказав Монсон. А виходячи, додав: — Я чув, що є такі. А я саме кинув курити.

Коли двері за ним зачинилися, Кольберг глянув на Меландера й сказав:

— Я його бачив єдиний раз у житті. Торік у Мальме. І він питав те самісіньке.

— Про зубочистки?

— Так.

— Дивно.

— Що дивно?

— Що відтоді минуло більше як рік, а він так і не з'ясував, чи справді є такі зубочистки.

Меландер нічого не відповів на це, і розмова урвалася.

Хоч там що писали газети, а Великий Детектив Громадськість невтомно діяла цілу другу половину дня. Сотні, людей телефонували до поліції або приходили особисто, щоб заявити, що вони, мабуть, їхали тим самим автобусом, у якому сталося вбивство.

Усю цю інформацію працівники слідчої групи мусили просіяти крізь своє сито, і тільки. в одному випадку виявилося, що їхня праця була недаремна. Один чоловік, який сів у двоповерховий автобус на зупинці Юргордсбру десь о десятій вечора в понеділок, ладен був заприсягтися, що бачив Стенстрема. Він сказав це по телефону й попав на Меландера, який відразу ж викликав його.

Чоловікові було десь із п'ятдесят років. Він тримався дуже впевнено.

— Отже, ви бачили помічника слідчого Стенстрема?

— Так.

— Де?

— Коли я сів у автобус на Юргордсбру. Він сидів ліворуч, зразу ж за водієм.

Меландер кивнув головою. Інформація про те, де хто сидів у автобусі, ще не попала в пресу.

— Ви певні, що то був він?

— Так.

— А чому?

— Я його впізнав. Я працюю нічним сторожем.

— Це правда, — сказав Меландер. — Кілька років тому ви сиділи у вестибюлі старого поліційного будинку на Агнегатан. Я тепер згадав.

— Так, — здивувався чоловік. — А я вас не впізнав.

— Я бачив вас двічі, проте ми жодного разу не розмовляли, — сказав Меландер.

— Але Стенстрема я добре пам'ятаю, бо…

Чоловік завагався.

— Бо що? — ласкаво запитав Меландер.

— Він був такий молодий і носив джинси й спортивну сорочку. Я подумав, що він не може працювати в поліції. І звелів йому показати посвідчення. А потім…

— Що потім?

— Потім я через кілька тижнів знов помилився. Дуже прикро, але це правда.

— Нічого, таке буває. Отже, коли ви побачили його позавчора ввечері, він в» ас упізнав?

— Ні. Не впізнав.

— Біля нього хтось сидів?

— Ні, місце було порожнє. Я добре пам'ятаю, бо спершу хотів привітатися й сам сісти коло нього. Але потім подумав, що це було б смішно.

— Шкода, — мовив Меландер. — І ви зійшли на площі Сергеля?

— Так. Я там пересів на метро.

— А Стенстрем лишився в автобусі?

— Думаю, що лишився. Принаймні я не бачив, щоб він злазив. А я сидів нагорі.

— Може, вип'єте чашку кави?

— Залюбки. Дякую, — мовив чоловік.

— Було б добре, якби ви поглянули на фотографії, — сказав Меландер. — Та, на жаль, вони не дуже приємні.

— Я розумію, — промурмотів чоловік.

Він почав оглядати фотографії, зблід і кілька разів ковтнув слину. Але впізнав тільки Стенстрема.

Через хвилину майже одночасно з'явилися Мартін Бек, Гунвальд Ларсон і Ренн.

— Що, Шверін по… — почав Кольберг.

— Так, помер, — відповів Ренн.

— Ну й що?

— Сказав щось.

— Що?

— Не знаю, — відповів Ренн, ставлячи на стіл магнітофон.

Усі з'юрмилися навколо нього.

«— Хто стріляв?

— Днркс.

— Який він був на вигляд?

— Яколсон.

— Ти що справді не можеш більше нічого добути

Відгуки про книгу Гіркий сміх - Пер Валє (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: