Чотири сезони - Стівен Кінг

Енді сидів навпочіпки біля стіни. Підставивши обличчя теплому сонцю, він постукував камінцем об камінець. Напрочуд теплим воно було, те сонце, як на таку пізню осінь.

— Реде, привіт! — гукнув він. — Іди, посидь зі мною хвилинку.

Я підійшов.

— Хочеш? — спитав він, простягаючи мені ті два дбайливо відполіровані «сендвічі міленіуму», про які я розповідав.

— А то, — кивнув я. — Дуже гарні. Спасибі.

Він здвигнув плечима й змінив тему.

— У тебе наступного року велика річниця намічається.

Я кивнув. Наступного року мені мала стукнути тридцятка. Шістдесят відсотків життя минуло в тюрязі Шоушенк.

— Як думаєш, вийдеш колись?

— А то. Коли відросте довга біла борода, а в довбешці залишиться зо три клепки, не більше.

Енді слабо всміхнувся. Він знову заплющив очі й підставив обличчя сонцю.

— Приємно.

— Ще б пак — уже довга зла зима в потилицю дмухає.

Він кивнув, і якусь хвилю ми мовчали.

— Коли я виберуся звідси, — нарешті мовив Енді, — то поїду туди, де завжди тепло. — Говорив він так спокійно й упевнено, що можна було подумати, ніби до кінця терміну йому лишався місяць чи два. — Реде, знаєш, куди я поїду?

— Нє-а.

— У Зихуатанехо, — сказав він, м’яко, ніби музику, перекочуючи це слово на язиці. — Це в Мексиці. Маленьке містечко десь за двадцять миль від Плая-Азул і мексиканського тридцять сьомого шосе. До Акапулько на березі Тихого океану сто миль на північний захід. Знаєш, що мексиканці кажуть про Тихий океан?

Я відповів йому, що не знаю.

— Кажуть, що в нього нема пам’яті. Саме там я хочу доживати віку, Реде. У теплій місцині, що не має пам’яті.

Говорячи, він набрав у жменю камінців і тепер один за одним кидав їх на землю та дивився, як вони підскакують і котяться внутрішнім полем бейсбольного майданчика, який невдовзі зникне під товстелезним шаром снігу.

— Зихуатанехо. Я куплю там невеличкий готель. Шість хатинок на пляжі і ще шість — трохи глибше, для торгівлі на шосе. Я найму хлопця, який возитиме моїх гостей чартером на риболовлю. Запровадимо приз для того, хто зловить найбільшого марліна сезону, і вивішуватимемо його фотку у вестибюлі. Це буде не сімейний готель. Це буде готель для людей, які приїжджають на медовий місяць… першої чи другої категорії.

— А де ти грошики візьмеш, щоб це казкове диво прикупити? — поцікавився я. — Цінні папери продаси?

Енді глянув на мене з усмішкою.

— Не так уже й далеко це від правди. Реде, часом ти мене приємно вражаєш.

— Ти про що?

— Коли приходить велика біда, то виявляється, що насправді всі люди на світі діляться на два типи. — Енді чиркнув сірником, склав долоню ковшиком і підкурив цигарку. — Реде, можеш уявити будинок, напхом напханий рідкісними полотнами, скульптурами й пречудовим антикваріатом? А ще уяви, що власник цього будинку почув: насувається страхітливий ураган. Так от, людина, що належить до першого з цих двох типів, просто сподіватиметься, що минеться. Ураган змінить курс, каже вона сама собі. Жоден ураган, якщо він при своєму розумі, не наважиться стерти з лиця землі всіх цих рембрандтів, двох моїх коней Деґа, моїх джексонів поллоків і паулів клее. Крім того, Господь цього не допустить. А якщо вже й станеться найгірше, то вони застраховані. Це один тип людей. А другий просто вирішить, що ураган промчить крізь його будинок прямісінько посередині. Якщо в прогнозі погоди скажуть, що ураган щойно змінив курс, ця людина подумає, що він неодмінно повернеться, тільки для того, аби зрівняти її будинок із землею. Людина цього другого типу знає, що сподіватися на краще не зашкодить, коли ти готовий до найгіршого.

Я й собі прикурив.

— Хочеш сказати, ти підготувався до непередбачуваного?

— Так. Я підготувався до урагану. Я знав, що все може погано скінчитися. Часу в мене було обмаль, але в ті дні, що мені лишалися, я не сидів склавши руки. У мене був друг… чи не єдиний, хто мене підтримав, залишився поряд у важкі часи… він працював в інвестиційній компанії в Портленді. Років шість тому помер.

— Співчуваю.

— Ага. — Енді викинув недопалок. — Ми з Ліндою мали близько чотирнадцяти тисяч доларів. Не густо, але ж ми були молоді, чорт забирай. Усе життя попереду. — На обличчі Енді промайнула гримаса болю, та потім він розсміявся. — А коли все це лайно закрутилося, я бігом потягнув своїх рембрандтів геть зі шляху, яким пройде ураган. Я продав свої акції та, як слухняний хлопчик, заплатив податки на дохід від продажу капіталу. Усе задекларував. Ніде не махлював.

— А твоє майно не заарештували?

— Реде, я ж не вмер, мені висунули обвинувачення у вбивстві! Заморозити активи ні в чому не винної людини, слава Богу, не можна. Та й не одразу вони набралися сміливості обвинуватити мене в цьому злочині. У нас із Джимом, моїм другом, було трохи часу. Звісно, я трохи постраждав, отак усе скинувши скопом. Трохи шкури з мене здерли. Але в той час у мене вже були серйозніші проблеми, ніж перейматися за якісь втрати на біржі.

— Ну, я думаю.

— Та коли я потрапив у Шоушенк, усе було в ажурі. Усе досі в ажурі. Поза цими мурами, Реде, існує чоловік, якого ще не бачила в лице жодна жива душа. У нього є номер соціального страхування й права на керування транспортним засобом, видані штатом Мен. Є свідоцтво про народження. Ім’я та прізвище — Пітер Стівенс. Чудове для анонімності, скажи?

— І хто він? — Я підозрював, що він зараз скаже, але повірити в це не міг.

— Я.

— От тільки не кажи, що в тебе був час зробити фальшиву ксиву, коли тебе вже пресували слідаки, — сказав я. — Чи що ти її доробляв, коли тебе судили за…

— Ні, цього я тобі не скажу. Фальшиву ксиву робив мій друг Джим. Він почав після того, як відхилили мою першу апеляцію, і вже навесні п’ятдесятого майже все необхідне було в нього на руках.

— Це ж треба, який у тебе був близький друг. — Я ще не вирішив, наскільки можу в усе це вірити: повністю,