Нездоланний - Лі Чайлд
«Думаю, я достатньо хороша людина, проте причина не в мені».
Він нічого не сказав. Вона подивилася в дзеркало знову і сказала:
– За нами рухається вантажівка.
Він запитав:
– На якій відстані?
– Десь за сотню ярдів.
– Скільки вона вже їде за нами?
– Близько милі.
– Це ж дорога загального користування.
– Але вона рухалася дуже швидко спочатку, а тепер вона їде позаду нас. Наче вона нас шукала і нарешті знайшла.
– Машина лише одна?
– Це все, що я звідси бачу.
– Не схоже на спецзагін.
– Здається, там лише двоє людей. Водій та пасажир.
Ричер не хотів обертатися й дивитися назад. Він не хотів, щоб хтось із цих двох побачив на якусь мить його схвильоване обличчя в задньому вікні. Тому він трохи зігнувся і посунувся вбік, аж поки не зміг побачити відображення в дзеркалі на дверцятах з боку Ченґ. Вантажівка була приблизно за сотню ярдів від них. Мабуть, це форд, подумалось йому. Серйозне авто, габаритне та досить помітне продовжувало рух. Воно було темно-червоного кольору, як універсам. Усередині сиділо двоє чоловіків, поруч, пліч-о-пліч, проте на відстані один від одного – через незвичайно велику ширину транспортного засобу.
Ричер випрямився і подивився через лобове скло. Пшениця із заходу, пшениця зі сходу, і дорога, яка тяглася абсолютно прямо, аж поки не зникала за горизонтом. Узбіччя посипали гравієм для стоку води, проте канав не було. І жодних поворотів не було також. Полям не було кінця-краю. У буквальному сенсі. Можливо, це одне й те саме поле простягалося аж до кінця дороги. Двісті миль. Це виглядало досить імовірним.
Жодних інших машин не було в полі зору. Він запитав:
– Вас тренували у Квантико на випадок таких ситуацій?
Вона відповіла:
– До певної міри. Але це було дуже давно. І в зовсім іншому середовищі. Здебільшого, це було на території міста. Зі світлофорами, перехрестями та дорогами з одностороннім рухом. Тут у нас немає великого вибору. А вас тренували для таких випадків?
– Ні, я завжди погано водив авто.
– Нам слід дочекатися, поки вони почнуть діяти?
– Перш за все нам потрібно дізнатися, що їм наказали робити. Якщо їх відправили лише наглядати за нами, ми можемо заманити їх аж до Оклахома-Ситі, а там уже від них відірватися. Єдині битви, які справді можна виграти, – це ті, у яких не береш участі.
– А що, коли це не просто стеження?
– Тоді вони зроблять усе, як у кіно. Вони вріжуться в нас іззаду.
– Щоб нас налякати? Чи ще гірше?
– Це буде для них занадто серйозно.
– Вони зроблять усе для того, щоб це нагадувало нещасний випадок. Жінка-туристка заснула за кермом та розбилася. Я впевнена, таке трапляється повсякчас.
Ричер мовчав.
– Ми не можемо від них відірватися, – сказала Ченґ. – Не на цій машині.
– То давайте дозволимо їм наблизитися до нас, а тоді повернемо на іншу смугу і додамо газу. Відішлемо їх куди подалі.
– Коли?
– Мене не питайте, – сказав Ричер. – Я завалив правила водіння. Не протримався і дня. Мене відправили для кваліфікації в іншій сфері. Коли вони стануть великими у відображенні в дзеркалі, мабуть.
Ченґ продовжувала вести машину. Тепер вона кермувала обома руками. Одна хвилина. Дві. Тоді вона сказала:
– Я хочу подивитися, що вони робитимуть. Ми повинні спонукати їх до дій.
– Ви певні?
– Вони господарі поля. Ми мусимо їх трохи підбадьорити.
– Гаразд. Додайте трохи швидкості.
Вона натиснула на педаль газу, а він обернувся і почав дивитися крізь заднє вікно. Швидка поява стурбованого обличчя. Він сказав:
– Швидше.
Маленький зелений форд підстрибнув і помчався вперед, проїхавши майже двісті ярдів, і тоді вантажівка нарешті відреагувала: її решітка трохи піднялася, і вона почала насуватися ближче. Ченґ сказала:
– Дайте мені відлік у реальному часі. Я не можу судити по дзеркалах.
– Вони зараз десь за вісімдесят ярдів, – відповів Ричер. – А це означає, що в нас вісім секунд.
– Менше, бо я збираюся трохи скинути швидкість. Інакше ця штукенція просто перекинеться.
