Українська народна сатира і гумор - Автор невідомий

От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»

А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:

— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!

Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького...

Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап'явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого...

- Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!

— Сідай, грійся! — кажуть.

От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:

— Продайте, хлопці, мені дерева!

— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..

— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!

— Могорич, — кажуть, — станови, вип'ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!

Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.

Сидять, п'ють...

То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип'є, а їх напуває... Та мужика одуриш!

Попили ту горілку, він таки лізе:

— Продайте, хлопці!

— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!

Він знову:

- А може б ви, хлопці, продали?..

— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сучеться!

Хлопці так і розіп'яли Потоцького та й давай шкварить... Ушкварили йому, може, з півсотні.

— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!

Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

Іде один пан лісом із своїм лакеєм. Увійшли в гущавину. Лакей ішов попереду та взяв гілляку і потягнув за собою, вона зігнулася, а лакей і пустив її. Гілляка як розправиться та як стьобне пана по пиці — ледве око не вискочило.

— Ой, як боляче б'є проклята гілляка! — крикнув пан.

— Е, пане, — каже лакей, — то добре ще, що я придержав її, а то ще сильніше ударила б.

Одна удова, проста жінка, та віддала дочку за поганенького пана. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже своєму наймитові:

— Я балакатиму до своєї тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, так ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

Той каже:

— Добре!

От приїхали. Теща така рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Так вона злякалася та й питає парубка:

— Що це панові таке сталося, що речі йому одібрало?

А парубок каже:

— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.

От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Та їй аж страшно його стало. Пішла та до наймита та вже розпиталася. От тоді питає вона в зятя:

— Може вже обідати будемо?

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит каже:

— То він каже, що не хоче обідати!

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить «Вухри-мохри», бо їсти здорово хоче. А наймит:

— Ідіть, — каже, — пані-матко, од його, а то бачите, аж сердиться, що ви з обідом докучаєте!

Теща з наймитом пообідали, а пан зостався неївши. От увечері знов теща питає зятя:

— Може вже вечерятимем?

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Наймит каже:

— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кружку води.

Так теща дала йому шматок хліба та кружку води, а сама повечеряла з наймитом. Пан уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От полягали спати. А теща й надумала вночі: — А що як це зять стерявся (Здурів). Ще щоб і не задавив уночі. Та