Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

День проходить за днем. Ось уже більше тижня відбувається одне нескінченне коло за іншим. Я намагаюся вникати у суть різноманітних шкільних курсів та додаткових занять, я справді намагаюся. Я вчуся. Багато читаю. Не можу сказати, що моя успішність як і раніше займає найголовніше місце в моєму житті, але навчання допомагає мені триматися на плаву, коли доводиться мовчки сидіти в кімнаті з усвідомленням, що сьогодні Кейн не прийде, або за вечерею з батьками, від яких мене відверто нудить.

Навчання допомагає мені, коли в голову лізуть думки, від яких мене саму пересмикує. Воно допомагає мені не розбитися вщент, коли я сиджу на уроці фізики і думаю про те, що побачу його тільки через два дні.

Я не розлучаюсь із телефоном.

Шкіра в мене під очима стала схожа на тендітний пергамент, пофарбований у кавовий колір. Я недосипаю. Щоночі я боюся заснути, до останнього тримаючись, щоб насолодитись обіймами Кейна, а вранці прокидаюся в ліжку одна. Мене не цікавить позавчорашня четвірка з хімії або недопрацьований реферат з астрономії.

У присутності батьків я натягую на обличчя посмішку, перекидаюся з ними парою-трійкою повсякденних фраз і вдаю, що в мене все, як завжди. Щовечора я неспішно встаю з-за столу і байдуже підводжуся нагору, щосили намагаючись не зірватися на біг, поки переступаю ці довгі сходи на другий поверх, бо так я видам себе з головою. Ми просто розходимося по своїх кімнатах, і як тільки мої двері виявляються замкненими зсередини, я на всіх парах підбігаю до вікна, де мене вже чекає Кейн.

Одного разу ми мало не попалися. Мама зайшла до мене пізно ввечері, але, благо, двері були замкнені. Я аргументувала це тим, що працювала над важливою доповіддю з астрономії і зачинилася, щоб ніхто не відволікав. Здається, мама повірила.

Світ бачиться іншим. У ньому ніби з'явилися інші кольори та фарби, яких я раніше не помічала. Нам із Кейном вдається знайти спосіб приділяти одне одному трохи часу протягом дня, нехай небагато, але мені й цього достатньо. Я готова продати душу за ті рідкісні моменти, коли нас ніхто не бачить, коли вся ця шкільна метушня залишається за дверима порожнього класу, поза батьківською увагою, і ми можемо побути наодинці одне з одним. 

Кілька разів я залишалася гостювати в нього вдома, і поверталася до школи під стать прибулому Генрі. Наступної суботи ми з мамою знову йдемо разом у торговий центр, де дивимося інші "реквізити" для випускного, купуємо туфлі, клатч та прикраси, навідуємось до салону краси.

Це надихає мене ще більше: я уявляю себе з ніжною зачіскою та макіяжем, і навіть моя сукня вже не здається мені такою бляклою. А причина для всього одна: Кейн. Він буде на випускному, а все інше вже не має значення.

Зрозуміло, що проблеми нікуди не зникнуть. Мій юнацький максималізм вже давним-давно дав тріщини. А коли починаєш розуміти, що навіть ти, знаючий себе, як облупленого, іноді можеш таки наступити на цю тріщину, ти просто починаєш по-іншому дивитися на речі.

І я знайшла спосіб.

Якби ще рік тому мені хтось сказав, що я - старанна учениця школи, відмінниця на дошці пошани і дівчина, яка займає призові місця на олімпіадах, - прогулюватиме уроки, я посміялася б до коліків у животі і покрутила пальцем біля скроні. 

Ось уже більше тижня я йду проти всіх правил. Я, котра за все своє життя пропустила уроків стільки, скільки на пальцях однієї руки перерахувати, яка жахнулася б від однієї думки про те, щоб пропустити урок, - тепер систематично це роблю. Інша я б жахнулася.

І мене б це справді насторожило, зізнатися чесно, іноді мене накриває хвиля сорому і вини, але цього занадто мало, щоб заглушити моє серце, що пурхало метеликом.

Я знаходжу причину піти з уроків. Це виявилося досить просто - прикритися курсами, маминими виставками, та хоч вечерею з татовими партнерами, які, до речі, навідувалися до нас уже двічі за останній тиждень.

Вчителі, в очах яких я займаю почесне місце серед інших учнів, які заглядають мені в рот і боготворять мене, - пом'якшуються і відпускають мене з уроків.

І все було б гаразд. Якби не черговий, начебто зовсім звичайний шкільний день.

- Боже, Стен! - Мій голос обривається так різко, наче ножем відрізали.

Я стою посеред шкільного коридору і розгублено ляскаю віями, навіть не звертаючи уваги на підручники, що вислизнули з рук на підлогу.

А все тому що дорогу мені загороджує хлопець у білій сорочці поло.

Стен дивиться на мене надто проникливо. Якось серйозно і навіть похмуро. Мені здається, що зараз він заговорить, слова підкочуються до його горла, ось-ось готуючись зірватися з губ, але в останній момент він лише обдаровує мене своєю звичною милою усмішкою.

- Привіт, Кім, - дружелюбно подає голос Стен. - Давно не бачилися.

Так, це правда. З тієї самої вечері ми жодного разу не розмовляли. Іноді перетиналися очима: на перервах, у їдальні чи на шкільному дворі. Я зрідка ловила на собі його погляди, один раз ми зіткнулися в дверях класу, обидвоє застигли, як ідоли, і мені здалося, що в його очах я тоді вперше побачила щось змішане з болем, зрадою та розчаруванням, але в результаті він чемно пропустив мене і не випустив жодного слова. Так і залишив спантеличену мене, вилетівши повз в коридор, миттєво випередивши мене на кілька сходових прольотів. Я стояла з відкритим ротом, дивлячись, як він швидкісно зникає в безкінечності коридору. Напевно, мене б це справді схвилювало, і можливо, я навіть пішла б за ним, але через хвилину мені написав Кейн.

- Чув, ти вчора пішла геть з останніх уроків, - знову подає голос Стен. - Допомогти мамі з виставкою.

- І що?

- Та так, нічого... - він хитає головою. - Щось ти часто останнім часом пропускаєш уроки.

- Так, у мене щовечора курси та додаткові заняття, татові партнери зачастили до нас у гості, а у мами на носі чергова виставка, тому не завжди виходить вкластися в графік, - навіщось виправдовуюся я.