Третя карта - Юліан Семенов
— Коли з нами щось трапиться, — виправила Інгрід.
— Тебе вони не зачеплять. Я одписав тобі половину майна, і тобі треба буде порвати зі мною: тепер діти часто поривають із батьками. Привід я тобі підкажу, порадившись із своїми новими колегами.
— Ти неправильно мене зрозумів, тату. Я не буду бездіяльна. Ти маєш рацію, нам, людям нашого кола, дозволено занадто мало, щоб я могла спостерігати твою боротьбу і загальну покірну тупість.
… Інгрід опустилась у ванну, в біле, пухнасте шумовиння, яке приховувало під собою темно-буру воду, і шумовиння було схоже на те, що крутиться над виром у їхній річці в Баварії, тільки там іноді у таке саме шумовиння потрапляла гілка або розпластаний аркуш паперу, і вони раптом починали кружляти й зникали, затягнені в таємничу безодню страшною силою.
Спостерігаючи за водовертями там, у Баварії, Інгрід уперше замислилась над тим, чому справжньої, могутньої сили насправді не видно, вона не фіксується оком, як одна з найвищих таємниць буття.
Інгрід уважно придивлялася до людей свого кола, до чоловіків, таких самих, як і в неї, сімей. Вони здавалися їй позбавленими справжньої сили. В них усе було зовнішнє: спритність, гідність, гумор, поблажливість. Але в них не було того, чим, як здавалося Інгрід, одрізняється справжній мужчина: у них не було двох почуттів — провини і співчуття до тих, хто їх оточує, з чого, врешті-решт, і складається сила. Вважаючи себе за дворян, продовжувачів істинно аристократичного прусського духу, чоловіки її кола намагалися в усьому бути схожими один на одного і не розуміли, що цим самим вони мимоволі руйнували в собі індивідуальне начало. З дитинства, очевидно, під впливом батька, Інгрід відстоювала своє право бути саме Інгрід Боден-Граузе, і ніким іншим вона бути не бажала. Вона не хотіла брати, їй, навпаки, хотілося віддавати оточенню часточку свого «я», але це повинна бути вона, тільки вона, а не якась частина знеособленого кастового «ми».
Без того дівочого трепету, який так сентиментально оспівували у міщанських фільмах гітлерівського кінематографа, вона прийшла до парубоцької неохайної оселі Томаса Шарре, випробувача літаків на заводі «Фокке-Вульф», і залишилася в нього, та й потім часто залишалася в нього — це було її право розпоряджатися собою, тож і не хотіла вона те право нікому віддати. А коли Томас запропонував їй побратися, вона відмовилась:
— Любий, нерівність рівнів, поки вона існує, не дозволить нам бути щасливим подружжям. Та й потім я терпіти не можу слова «шлюб». Воно протилежне слову «любов».
— Мені здавалося, що це потрібно тобі, — сказав Томас.
— Чому? — Вона стенула гострими хлопчачими плечима. — Існуючій нерівності треба протиставити особисту рівність, треба відчувати себе вільним, тільки тоді ми зможемо любити одне одного.
Томас розбився, виконуючи мертву петлю в ущелині, — треба було перевірити надійність нового винищувача в умовах гірської місцевості. Інгрід тоді вперше напилася: вона пила чарку за чаркою і перед тим, як упасти, відчула тепло й побачила перед собою добре обличчя Томаса. Вона чомусь почула його слова, які він сказав їй за тиждень до загибелі:
— Тільки вільний може любити, кажеш ти? Але вільний має свободу вибору, заміни, пошуків. Отже, я можу завтра полюбити іншу?
— Ти не зможеш полюбити іншу, бо знаєш, як я люблю тебе, — відповіла тоді Інгрід. — Але ти можеш привести її на ніч, і ця свобода вибору ще більше прив'яже тебе до мене — так що краще без потреби, поки ти любиш мене, не шукай.
— А ти? Ти змогла б?
— Звичайно, — сказала тоді Інгрід, і, згадавши розгубленого Томаса, од якого потім залишилася тільки обгоріла кисть із годинником, що й далі цокав собі, вона голосно, невтішно заплакала, тоді впала у довге й тяжке забуття.
… Інгрід розітерлась аж до почервоніння шорстким рушником, одяглася й вийшла до їдальні.
— Еммо, — гукнула вона покоївку, — принесіть мені кави, будь ласка.
Покоївка принесла грінки, джем і чорну каву у високому срібному кавнику. — Граф у себе?
— Граф поїхав. Він чекав вас снідати, але тоді зрозумів, що ви пізно повернулися, й випив свою каву сам.
— Як він себе почував?
— Він усміхнувся до мене й сказав, що погода має бути гарна.
— Обличчя п нього було не дуже набрякле?
— О ні! Вигляд у нього був як і завжди.
— Попросіть, будь ласка, заправити мій автомобіль, я їду до редакції.
— Машину вже заправлено.
— Подякуйте шоферові, будь ласка. Ага, довідайтесь у секретаря: Курт Штрамм не дзвонив?
Покоївка вернулася за хвилину:
— Імені гера Курта Штрамма у її записах немає.
— Гаразд. Дякую.
Подумавши про Курта Штрамма, вона відчула ніжність. Після того, як загинули брати, Інгрід перенесла на нього частину своєї любові до хлопчиків.
«Який він ніжний, — часто думала Інгрід, — немов дівчина, і ямки на щоках, як у дівчини, і червоніє так само, й уразливий не по-хлопчачому. Але він дуже чистий і вірний — він ніколи не брехав, навіть у дрібницях».
Вона була проти того, щоб залучати до боротьби Курта Штрамма. Інгрід вважала, що боротьбу може витримати той, хто ладен втратити. Така готовність з'являється у тих, хто багато прожив і збагнув нудотність життя, якщо його смисл зводиться тільки до їжі, сну та дозованих годин служби.
А Курт Штрамм був надто молодий і завжди щасливий. Він ще не підготовлений до можливого наслідку, — вважала Інгрід. А може, в глибині душі вона жаліла юнака — вона ж бо знала напевне, що на неї чекає, і була готова до того страшного, на що вона щасливо, легко й цілком прирекла себе.
… Уперше зустрівшись із Гуго Шульцом, який став згодом керівником, Інгрід сказала йому, що робитиме тільки те, що не суперечить її поняттю про честь і гідність. «І ще, — додала вона, — я не вмію виконувати чужу волю. Я мушу збагнути й лише тоді зможу робити». — «Ви маєте рацію, — мовив Гуго. — Я теж пройшов через це і не закликаю вас до викоренення вродженої чутливості, розуміючи, як треба цінувати це справді аристократичне почуття. Але щоб ви змогли приносити користь, будь ласка, зважте на пропозицію одного з наших жіночих журналів — ми зробимо так,
