Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Почали з того, що я оголосив тиждень кохання.

За програмою тижня ми мали якнайбільше одне одному дивитися в очі, обніматися і навіть… цілуватися.

Під кінець тижня наші вуста були червоні, ми — сині, а очі світилися голодом.

Кажу жінці:

— Ще день якось перемучимося, а тоді оголосимо тиждень здорової і смачної їжі…

Запаслися продуктами, літературою. Довго сперечалися, що кому робити.

Тоді жінка викинула гасло:

— Тиждень — за три дні!

Довелося підтримати.

Скориставшись моїм тимчасовим збентеженням, вона оголосила тиждень культурного відпочинку.

Щовечора ми відвідували театри і кіно. Ранками слухали музику і замість фіззарядки танцювали.

Якось у театрі я побачив у дзеркалі себе, свою не дуже свіжу сорочку. І висловив міркування, що не завадило б оголосити тиждень чистоти й охайності.

Дружина вирішила, що раніше треба оголосити тиждень нової моди. І переконувала мене, що наймодніше зараз усе старе й вим’яте. Потім ніби між іншим запитала:

— Цікаво, для кого пральні комбінати?

Я висловив припущення:

— Мабуть, для тих, хто дуже любить мильні запахи або зовсім не має нюху…

Тут між нами спалахнула суперечка. Довелося достроково оголосити тиждень культурних взаємин.

— Любий, — сказала під час цього тижня дружина. — Чи не подав би ти мені каву в ліжко?

— Мила, — відповідаю, — тиждень здорової і смачної їжі уже давно минув…

Наступного дня моя незамінима проголосила:

— Мабуть, настав час провести тиждень оновлення жіночих туалетів.

— Звичайно, — погодився я. — І проведемо його під девізом: «Старим речам — нове життя!»

Якось я повернувся з роботи. Дружини вдома не було. Речей її також. На столі лежала записка:

«Милий! Я оголосила місячник здорового глузду!»

Ситий не розуміє голодного. Здоровий не розуміє хворого, а той, хто має міцну будову тіла, не відає болів і переживань того, в кого ноги як дві вузлуваті тички, груди запалися, мов невикисла паляниця, й руки висять, наче батоги.

Не розуміє він і того, хто нишпорить по книжках, газетах і журналах, вишукує кваліфіковані поради, щоб себе вдосконалити.

То чи дивно буде, що, побачивши в кіно вправи індійських йогів, я вигукнув:

— Хатха-йога — моє життя!

До того як вигукнути цю сакраментальну фразу, я добре все обдумав. Вправи йогів створені ніби навмисне для мене. По-перше: вони виконуються в повільному темпі. Я хоч і холеричного темпераменту, але темпи люблю флегматичні. По-друге: вправи йогів виконуються сидячи або лежачи. І всі вони короткочасні. Як холерик, я терпіти не можу довготривалості одного заняття. Хоч як людина, що має нахили до флегматичних темпів, можу терпляче пролежати й цілий день.

Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.

Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих, і — раз, два, три…

А найменшенький мій:

— Тату, дяй голсцик.

Дав. Погладив по голівці.

Знову видих, і — раз, два…

Старшенький:

— Тату, а корова їсть горіхи?

Пояснив.

Ще видих. Раз, два…

Найстаршенький:

— Тату, що ви робите?

— Дихаю.

— Для чого?

— Щоб довше жити й вас годувати.

Він підстрибнув:

— Гі! Наші тато дихають!

І гайнув на вулицю.

Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.

Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.

Коли це в шибку — шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…

Надвечір приходить голова місцевкому. Так ласкаво:

— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Я тобі ось книжечку приніс — «Релігія — опіум». Прочитай неодмінно…

Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.

Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.

Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.

Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу…

Вбігає до хати найменшенький.

— Клич Василька, — благаю найменшенького.

— Со?

— Василька клич!

— Со?

Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.

Ноги за шию, бриць-бриць — і сидить.

— Ти, — стогну, — чого? Ану, встань зараз же!

— Ага, а ти сидиш…

— Встань, карбованця дам… Поклич Василька.

Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.

— Васильку, — прошу, — ти, Семенку (це сусідський). Ану легенько беріть за оту ногу — й до себе.

Взяли.