Чорний дім - Стівен Кінг

Кіндерлінґ — неагресивний, в окулярах страховий агент фермерських господарств із Централії. Це людина, яка і мухи би не скривдила, за столом він нізащо б не сказав слово «лайно», не насмілився б попросити склянку води спекотного дня, але зміг убити двох проституток у Місті Ангелів. Він їх не душив; він зробив свою роботу ножем фірми «Бак», який зрештою привів Дейла до «Спортивного магазину Лепхема» — огидного маленького пункту продажу поруч із «Сенд Бар», найжахливішим пивним закладом у Централії. Завдяки тестам ДНК він уже міг притиснути Кіндерлінґа до стінки, але Джеку все ж таки було важливо дізнатись про місце походження знаряддя вбивства. Він зателефонував Дейлу, щоб особисто йому подякувати, і Дейл, який ніколи в житті не бував західніше від Денвера, був безглуздо зворушений таким знаком уваги. Джек повторював кілька разів під час слідства, що занадто багато доказів не буває, особливо коли йдеться про справжнього поганця, такого, як Торні Кіндерлінґ. Цей тип заявив про своє божевілля, проте Дейл, який щиро сподівався, що його викличуть для показу свідчень, був у захваті, коли суд присяжних відхилив таку заяву і його було засуджено до довічного ув’язнення.

Але що тому передувало? Що стало першопричиною цього? Уміння слухати. Ось і все. Він слухав барменшу, яка звикла, що чоловіки зазвичай витріщаються на її груди, а її слова в одне вухо впускають, а з іншого випускають. А кого Голлівуд Джек слухав до Жанни Мессенґейл? Здається, деяких повій зі стриптиз-бару «Сансет»… Можливо, краще сказати, усе їхнє кодло. (Як же їх можна назвати? — задумується Дейл, ідучи до гаража за шлангом. — Можливо, шиммі нічних метеликів? Стадо індичок-розпусниць.) Жодна з них не змогла впізнати Торнберґа Кіндерлінґа серед інших підозрюваних, оскільки Торнберґ, який був у Лос-Анджелесі, сильно відрізнявся від того, який подорожував сільськогосподарськими підприємствами в Кулі та Міннесоті. Лос-Анджелеський Торні носив перуку, лінзи замість окулярів і фальшиві вусики.

— Найграндіознішим було змінити колір шкіри на темніший, — казав Джек. — Зовсім трохи, але цього було досить, щоб бути схожим на місцевого.

— Був членом драматичного гуртка протягом усіх чотирьох років навчання в середній школі у Френч Лендінґу, — похмуро зауважив Дейл. — Я довідався, що в дитинстві цей виродок грав Дон-Жуана — хіба в таке можна повірити?

Багато підступних маленьких змін (здається, цього було забагато, щоб суд присяжних повірив у його божевілля), але Торні забув про одну особливу прикмету, яка його і виказала: полюбляв затискати кінчиками пальців ніздрі, вивернувши долоню назовні. Якійсь проститутці це запам’яталось, і вона згадала про цю звичку мигцем, так само, як і Жанна Мессенґейл, Джек одразу зрозумів, що вже чув таке. Тому що він уважно слухав.

Подзвонив мені, щоб подякувати за дослідження ножа і щоб знову розповісти мені про суд присяжних, думає Дейл, але другого разу він хотів ще дещо, і я знав, що саме. Я знав ще до того, щойно він розтулив рота.

Хоча Дейл і не такий геніальний детектив, як його друг із Золотого Штату, проте він помітив, що молодий чоловік несподівано зацікавився пейзажем західного Вісконсину. Джек закохався в Кулі Кантрі, Дейл міг закластися на чималеньку суму, що це була любов з першого погляду. Було важко не помітити захоплений вираз його обличчя, коли вони їхали з Френч Лендінґа до Централії, з Централії до Ардена, з Ардена до Міллера: подив, насолода, навіть, можна сказати, захват. Дейлу здавалося, що Джек схожий на людину, котра приїхала на місце, де ніколи не була раніше, а виявилося, що повернулася додому.

— Це просто неймовірно, — одного разу він сказав Дейлу. Вони обоє їхали на Дейловому старому патрульному поліційному автомобілі «Кепріс», який теж важко з будь-чим порівняти (у якому іноді, соромно сказати, навіть клаксон заїдає). — Ти хоч усвідомлюєш, Дейле, як тобі пощастило, що ти живеш тут? Це, мабуть, найкрасивіше місце у світі.

Дейл, котрий прожив у Кулі все своє життя, не заперечував.

Після закінчення їхньої останньої розмови з приводу Торнберґа Кіндерлінґа Джек нагадав Дейлу про те, як він колись попросив Дейла (чи то жартуючи, чи то серйозно) дати йому знати, якщо буде продаватись гарна невеличка місцина десь за містом у Дейлових краях. З Джекового трепету в голосі Дейл одразу зрозумів, що він не жартував.

— Тож ти переді мною в боргу, — бурмоче Дейл, тримаючи шланг. — Ти переді мною в боргу, виродку. — Звичайно ж, він неофіційно просив Джека допомогти йому в розслідуванні справи Рибака, але Джек відмовився… він просто злякався.

— Я у відставці, — сказав він безцеремонно. — Дейле, якщо ти не знаєш, що означає це слово, ми можемо зазирнути до словника разом.

Але це смішно, чи не так? Звичайно, що так. Як може людина, котрій не виповнилося тридцяти п’яти, бути у відставці? Особливо, якщо вона чудово виконує свою роботу?

— Хлопче, ти переді мною в боргу, — він повторив тепер, уже йдучи вздовж будинку, щоб закрутити кран.

Небо безхмарне, добре политий зелений газон — тут, на Герман-стрит, здається, жодної ознаки невезіння. Проте воно є, і ми навіть відчуваємо це. Дисонантний звук, неначе звук потоку летальних вольт, проходить через сталеві підпори вежі KDCU.

Але ми тут уже надто довго затрималися. Нам потрібно знову злетіти й рухатися далі, до своєї кінцевої мети цього раннього ранку. Ми ще не все знаємо, але ми знаємо три важливі речі: по-перше, що Френч Лендінґ — це місто у жахливій тривозі; по-друге — що кілька людей (перша — Джуді Маршалл, другий — Чарльз Бернсайд) розуміють на глибокому рівні, що хвороба міста зайшла набагато далі, ніж просто напад одного слабкого педофіла-вбивці; по-третє, що ми не зустріли нікого, хто зміг би свідомо оцінити силу невезіння, яке зараз повзе на тихе містечко поруч із річкою Тома і Гека. Кожна особа, котру ми зустрічали, по-своєму сліпа, як Генрі Лайден. Ця ж правда стосується і людей, з якими ми ще не зустрічалися: Шнобеля Сент-Піра, Венделла Ґріна, Кольорового загону.

Наші серця жадібно прагнуть героя. Поки що ми не можемо його знайти (адже зараз ХХІ століття, минули дні Д’Артаньяна і Джека Обрі, а настали часи Джорджа Буша і «Брудної сперми»), проте ми можемо знайти людину, яка колись давно була героєм. Тож давайте пошукаємо нашого давнього друга, що його ми якось зустрічали тисячу чи більше миль на схід звідси, на узбережжі спокійного Атлантичного океану. Минули роки, і вони певним чином змінили того хлопчика,