Дорога - Лариса Бондарчук
Розділ 13. Моцний Кромп
- І хто це в нас тут? – почулося з глибини печери, в яку нас затягнули ці комарі-переростки.
Я побачив великого, на голову вищого від усіх нападників чоловіка, в якого теж були крила і котрий теж був дуже худий, але мав на голові щось подібне до корони на лисій голові. Ніс його був схожий на людський, і взагалі ця істота найбільше скидалася на людину, хоча було зрозуміло, що це не так. Непропорційно маленькі очі, які губилися під масивними бровами, тонкі губи, які періодично, коли він вимовляв літеру «у» в словах, складалися в довгу трубочку. Все-таки схожий на комара, як не крути. Було зрозуміло, що він тут головний, мабуть, якийсь король.
- Двоє людей, - почав він обходити нашу групу, яку нападники вишикували перед ним, глянув на нас з Омельком. – Тіні?! – він здивувався. – Давно я вас не бачив! Забрели в таку далечінь від своїх темних поселень?! О! І дракон!
Король підійшов до Бертліза й заглянув йому в очі.
- Золоті? То ти з королівського клану? От удача нам привалила! Треба знову постояти під тим дощем на перехресті, я думав маячня – а воно й справді діє! І антипко! – людина-птах підійшов до Сувоя, котрий був найнижчим з нас, взяв його за карк і підняв на рівень своїх очей. – Фу! На один зуб! Киньте його до ями, як і всіх інших! Дракона залишу на десерт, а ось цього залиште, я ним посмакую зараз! – він вказав на Омелька.
- Був би в мене меч, я тобі посмакував би, покидьку, - проскрипів з ненавистю Бертліз.
Дія пилку, певно, почала минати, бо і я відчув, що вже можу говорити, хоча рухатися ще не міг.
- Ваша Величносте, моцний Кромпе, дозвольте, я відріжу йому язик! – вистрибнув наперед якийсь хвацький прислужник короля.
- Та ні, Зацбаре, не займай його, лишень зв’яжи добре і запхай в рота що-небудь, щоб не патякав, це ж дракон, вони всі з вітром в голові, не думають, що говорять!
Я слухав слова цієї огидної істоти, котру слуга назвав Кромпом, і раптом згадав, що я ж володію магією Слова! Тож можу якось вплинути на ситуацію! Чи зумію? Чи вистачить у мене снаги? Одна справа – зняти пута на ногах, а зовсім інша – підкорити, а то й знищити купу ворогів. Бо в печері було чимало слуг Кромпа, озброєних й агресивних.
Тим часом Кромп підійшов до дракона й поблажливо заусміхався йому в обличчя, і поки прислужники зв’язували драконові руки й втикали до рота якусь ганчірку, говорив:
- Мене не можна знищити! Я вічний і безсмертний. Оці всі кромпани, яких ти бачиш, - він вказав на своїх приспішників навколо, - а також ті, які надворі, і ще далі, і ще... - це все я! Я єдиний і многоликий! Мене сотні, тисячі! Вб’єш одного – народиться інший! Тому я незабаром захоплю всі ваші смішні країни і піду далі, в інші світи! Бо вже кілька світів у моєму розпорядженні є! - він розреготався.
«Відпусти нас, а сам повертайся у свій світ!» - пробурмотів я пошепки, намагаючись вкласти в Слова силу, я знову згадав всі свої умови, якими обставив слова: як, де, коли, куди, звідки, з якою метою...
Як? Словом! Де? Тут, у цій печері. Коли? Зараз! (Поки нас не кинули в ту згадану яму!). Куди? Направляю силу свого слова на цього мерзенного типа! Звідки? Силу беру зі свого обурення й роздратування, не можна так поводитися з живими істотами! З якою метою? Хочу вигнати цього короля і його злих підданців геть з цього краю, хай ідуть туди, звідки прийшли!
Поки я зосереджувався і намагався сконцентрувати силу свого слова, Кромп підійшов до Омелька і заглянув йому в очі. Чоловік стояв, мов причмелений, певно, не міг ще прийти до тями після того дивного пилку. Раптом з очей Омелька потягнулася тоненька цівка райдужного туману. Він спочатку був ледь помітний, наче незрима туманна мотузочка, але потім потовщав. Туманне пасмо втягувалося Кромпові в рота, він аж прицмокував від задоволення, ставав лискучим і на очах гладшав. Натомість Омелько поблід, похитнувся, щоки раптово запали, а волосся почало з чорного поступово перетворюватися на сиве.
Ой, лишенько! Так цей покидьок може вбити чоловіка! Він, певно, витягує його життєву силу!
- Геть! Облиш його! – закричав я, сподіваючись, що моя магія подіє на Кромпа. – Ви всі зараз підете геть з Краю малих сердець туди, звідки з’явилися і ніколи більше не повернетеся!
Мої слова стосувалися тепер не однієї людини, як раніше, коли я визволив з пут себе чи дракона Бертліза або коли просив ожити антипка, вона повинна була вплинути на велику кількість істот. І тут я, певно, не розрахував своєї сили. Бо був занадто малий і слабкий, аж потім я це зрозумів. Бо мої Слова подіяли! Але, певно, радіус їхньої дії був дуже невеликим.
Найближчі кромпани облишили полонених і пішли повільно до виходу з печери. А от король Кромп стояв достатньо далеко, на нього якщо магія Слова й подіяла, то дуже слабко. Він здивовано глянув на мене, облишив Омелька (той одразу ж впав на землю і там затих, я сподівався, що він живий) і підійшов до мене.
- Хлопче, то ти маг Слова? Оце мені пощастило! – Кромп аж руки потер від задоволення. – Таких, як ти, я зустрічав мало. Вірніше, всього двох! Вони, на жаль, не вижили після моїх завдань, - удавано скрушно похитав головою монстр. – Але тебе я берегтиму! Підеш працювати на мене? Отримаєш все, що забажаєш! Гроші, гарну їжу, красивий і багатий одяг! Я знаю, люди це люблять! Будеш моєю правою рукою! Матимеш купу рабів! Всі тебе будуть слухатися! Я зроблю тебе королем Країни малих сердець, наприклад, або якоїсь іншої країни, яку ми з тобою разом захопимо! Погоджуйся!..
